Происхождение организмов аграрного ландшафта

автор:

У різних кліматичних зонах Землі утворилися зовсім різні типи ландшафтів. В обширних посушливих областях виникли, залежно від умов зволоження, пустелі, степи або сухі ліси, а в зонах з достатньою кількістю опадів, у тропіках — пишні вологі ліси. Хоч людина і перетворює в усе більшій мірі початкові ландшафти, розширюючи землеробство і тваринництво, поселення і промисловість, лісове і водне господарство, однак у багатьох відношеннях залишається залежною від цих ландшафтів.

При викладі матеріалу даного розділу обмежимося ландшафтами північної півкулі, з особливостями яких найбільше доводиться мати справу людям і де розміщена Україна.

До того, як людина почала активно діяти на території Середньої Європи, ця область була покрита переважно листяними і змішаними лісами, що переривалися в кліматично сприятливих місцях злаковими пустищами і степовими листяними лісами. У найпівденниших степових областях України тривалі посухи змушували людей кочувати, тому протягом століть саме кочові народи були характерні для таких ландшафтів.

Необхідно відзначити, що і раніше людина могла викликати певні зміни в характері ландшафту завдяки вогню, але тільки обробіток землі мотигою, а потім плугом, заходи по зрошенню і осушенню земель, вирощування корисних рослин, випасання худоби і ріст поселень більш інтенсивно змінювали початковий ландшафт.

На місці мезофільних лісів шляхом випалювання створювалися луки і рілля. Із заболочених лісів, після суцільних рубок, розвивалися рослинні формації з переважанням осок і трав з багаторічними кореневищами. В результаті скошування, осушення і удобрення багато з них перетворилося в луки і пасовища або після їх розорювання в родючі орні землі. На місці теплолюбних сухих листяних лісів нині ростуть виноградники або суходільні травостої злаків.

У результаті всіх цих заходів — випалювання, корчування, регулювання стоку, осушення боліт, розорювання чи пасовищного використання природних луків — сформувалася сільськогосподарська корисна площа, яка тепер використовується для виробництва продуктів харчування для людини і сировини для ряду галузей промисловості.

При дослідженні біологічних умов у створенні людиною культурного ландшафту насамперед постає питання про походження організмів, з яких складається тваринний і рослинний світ луків, пасовищ і орних земель, гаїв, живих огорож і перелісків. Аналіз показує, що часто походження виду відображається в його екології і пристосуванні до певного місця проживання. Однак багато які організми культурного ландшафту не завжди існували в даному ареалі, а були занесені людиною свідомо чи випадково.

Більшість культурних рослин походить з гірських місцевостей теплих зон земної кулі. Особливо важлива щодо цього область включає південно — західну Азію. Звідси походять пшениця звичайна, жито, овес, дворядний ячмінь, боби, горох, цибуля ріпчаста, а також плодові дереза — яблуня, груша, слива, вишня і черешня.

Другий крупний центр утворюють гірські ландшафти і узбережжя середземноморських країн. Там батьківщина люпину, цукрових і кормових буряків, капусти, ріпаку.

Абіссінське нагір’я є батьківщиною кави, окремих сортів гороху і сочевиці. Індія — батьківщина рису і цукрової тростини. Тут же, очевидно, знаходилися й перші вогнища землеробства.

Багатовидів культурних рослин утворилися з бур’янів. До них належать жито і овес, які спочатку засмічували посіви пшениці та ячменю. Мабуть, вика, сочевиця, льон і, очевидно, горох спочатку також були бур’янами. Інші рослини були спочатку супутниками поселень людини. Вони зустрічалися в місцях звалищ, на купах сміття або гною, звідки були перенесені на городи, щоб служити приправою до їжі. Це, насамперед, буряки, шпинат, гірчиця, селера тощо.

У зв’язку з відбором, який проводила людина, більшість рослин нині фізіологічно і екологічно досить далека від своїх вихідних форм. Вплив людини на рослинний світ не обмежується корисними рослинами. Настільки ж стара, як і саме землеробство, історія бур’янів, які пристосувалися до умов на полях, де вирощують сільськогосподарські культури. Чим більше екологічні вимоги бур’янів збігаються з вимогами культурних рослин, тим краще вони можуть розвиватися на орних і лукопасовищних угіддях. Частина з них походить з тих же місць, через які відбувалися їх переміщення, інші з’явилися лише в історично недавно, і кінець кінцем, значна частина бур’янів утворилася від місцевої дикорослої флори.

Цікавий аналіз становлення бур’янів Степу і Лісостепу України провели співробітники Інституту кукурудзи УААН. Історія степового і лісостепового землеробства свідчить, що утворені після розорювання цілинних земель поля щороку засівалися в селянських господарствах ярими хлібами — пшеницею, ячменем. Це сприяло інтенсивному розвитку ранніх ярих бур’янів, серед яких переважав вівсюг. У посівах вказаних культур загальна кількість рослин цього бур’яну на початку XX ст. досягала 2,0—2,5 тис./м2. Нині вівсюг, як відомо, не є польовим бур’яном, засмічувачем у Степу. Рідко зустрічається він і в Лісостепу.

Крім вівсюга, чорноземи півдня України були засмічені також багатьма видами інших бур’янів. Обстежуючи бур’яно — польову флору Катеринославського дослідного поля в 1912—1913 pp., І.М. Шевелєв виявив 133 види бур’янів. На території колишнього Жданівського дослідного поля в Ново — московському повіті. В.Г. Батиренко в 1913—1914 pp. описав 196 видів. У зробленому Г. Неіченко в 1925 р. списку польових бур’янів України відмічено 289 видів.

Вивчаючи забур’яненість Гришинської дослідної ділянки восени 1914 p., І.М. Шевелєв відзначає, що землі, які засівали ярими хлібами, були дуже забур’янені також багаторічними коренепаростковими бур’янами — будяком польовим, березкою та іншими в кількості 15—30 паростків на 1 м², або 150—300 тис./га. При такому рівні потенційної засміченості ґрунту насіннєвими і вегетативними зачатками бур’янів урожайність зернових колосових не перевищувала 7—10 ц/га. На цій основі І.М. Шевелєв писав: «Какие бы улучшения не вводил сельский хозяин в своем полевом хозяйстве, как бы тщательно не отбирал семена для посева, если они будут ложиться в землю рядом с тысячами семян сорных растений, давно приспособившихся и акклиматизировав — шихся к местным условиям, он не может рассчитывать на хороший урожай».

Про наступні зміни забур’яненості чорноземів північного Степу і південного Лісостепу України свідчать дані, одержані в 1935—1987 pp. у різних типах польових сівозмін Ерастовської дослідної станції (Дніпропетровська область), а також Інституту кукурудзи УААН.

Найбільш характерною особливістю зміни потенційної забур’яненості чорноземів за вказаний строк спостережень була чітко виражена заміна менш пристосованих видів (спориш, солянка австралійська, шилолист польовий тощо) бур’янів на більш конкурентостійкі (плоскуха звичайна, щириця запрокинута і жминдовидна) при постійно високій кількості лободи білої і мишію сизого. Нині потенційна забур’яненість чорноземів цими бур’янами становить на суходолі 150—300 млн. шт. насінин на 1 га, при зрошенні — 300—500 млн. Узагальнення і аналіз цих даних свідчать про значні зміни кількісно — видового складу бур’янів на чорноземах регіону за роки спостережень, що пояснюється застосуванням різних типів сівозмін, способами обробітку ґрунту та іншими факторами.

Введення в сівозміни чорного пару, озимої пшениці і просапних культур, поліпшення обробітку ґрунту сприяли значному очищенню чорноземів від важковикорінюваних багаторічних засмічувачів (будяк польовий, березка, осот). Засміченість полів цими бур’янами нині становить 30—50 тис. пагонів на 1 га і більше. Запаси насіння бур’янів у ґрунті нині перевищують кількість насіння культурних рослин, що висівається на кожний гектар, наприклад, зернових колосових культур (озима пшениця, ячмінь) в десятки, а просапних (кукурудза, соняшник) — в сотні й тисячі разів.

У зниженні високої потенційної забур’яненості вирішальна роль належить агротехнічним заходам — правильному чергуванню культур у сівозмінах, своєчасному і якісному обробітку ґрунту, науково обґрунтованому застосуванню добрив. Землеробська практика дуже багато втрачає від порушення чергування культур у сівозміні, недотримання оптимальних строків проведення польових робіт, тривалого використання малопродуктивних, зріджених і забур’янених посівів багаторічних трав, інших порушень наукових основ землеробства. Внаслідок цього значно знижується ефективність очищення засмічених окремих ланок сівозміни і прийомів боротьби з бур’янами, збільшується забур’яненість полів. З іншого боку, досліди свідчать, що своєчасні та високоякісні агротехнічні прийоми обробітку в поєднанні з пригнічуючою дією культурних рослин знижують потенційну засміченість ґрунту в сівозміні на 70—80%.

Багато насіння бур’янів заноситься на поля з органічними добривами. Цьому сприяє неправильне зберігання його і порушення правил підготовки і згодовування забур’янених кормів. За даними колишнього ЦІНАО, в кожній тонні обстеженого гною виявлялося від 0,25 до 200 млн./шт. насінин. Відзначимо, що хорошим за чистотою вважається гній, в 1 т якого міститься менше 100 тис. насінин бур’янів. Для одержання такого гною необхідно забезпечити правильне зберігання його в укритих землею польових буртах або спеціально обладнаних гноєсховищах. Забур’янені зерновідходи слід розмелювати, а грубі корми (полова, солома) — запарювати.

У багатьох випадках збільшення забур’яненості полів малорічними і багаторічними бур’янами пояснюється також порушенням або спрощенням системи основного обробітку ґрунту — несвоєчасним лущенням стерні, оранкою плугами без передплужників, мілким обробітком тощо.

Епізодично і несвоєчасно здійснюється боротьба з бур’янами на необроблюваних землях — зрошувальних системах, у смугах відчуження залізничних і шосейних доріг, вздовж ліній електропередач і зв’язку, на пустирях, зрошуваних майданчиках, парках, скверах та в інших місцях, де бур’яни сходять у масовій кількості і обсіменяються. Тому одним з важливих організаційно — господарських заходів боротьби з бур’янами є закріплення всієї території землекористування (відділок, бригада, село, селище, місто тощо) за організаціями, виробничими підрозділами, жеками і окремими жителями з метою повного виключення безгосподарної землі.

Часто, порушуючи організаційно — господарські, запобіжні, агротехнічні й інші заходи боротьби з бур’янами, інтенсивно застосовують гербіциди, які, нагромаджуючись при безсистемному їх використанні в навколишньому середовищі і продуктах врожаю, негативно впливають на якість одержаної продукції, корисну флору і фауну, здоров’я людини і продуктивність сільськогосподарських тварин. Практика свідчить, що боротьба з бур’янами дає економічно відчутні результати лише тоді, коли її щороку проводять диференційовано і планомірно.

У кам’яному віці, початок якого в окремих народів припадає на дуже різні періоди, з’явилися тваринництво і землеробство. До цього людина була переважно збирачем і мисливцем. Вважається, що вже близько 10 000 років тому були одомашнені собаки і більше 9000 років тому — вівці й кози, а велика рогата худоба — набагато пізніше. Нарешті, свиня належить до п’яти найбільш стародавніх домашніх тварин. У Середній Європі домашні тварини з’явилися не менше 5000 років тому (у різних місцях в різні періоди).

У питанні про походження домашніх тварин все ще немає повної ясності. Вважається, що вовк є предком домашніх собак. Вихідною формою для домашньої кози вважається безоарська коза із Передньої Азії. Серед предків вівці слід назвати аркальську вівцю, що проживала в степах між Каспійським і Аральським морями. Корови походять від диких биків і турів, а домашня свиня — від євразійської дикої свині — кабана, що проживає на всій території від Європи до Східної Азії. Стародавній центр одомашнювання дикого коня знаходився понад 5000 років тому в українських і казахських степах.

Можливо, в цей же час вже утримували в домашніх умовах дику курку на її батьківщині в Західній Індії. Домашній голуб походить від сизого голуба Середземномор’я, а качка — від дуже поширеного в Європі крижня. Домашня гуска була приручена в Єгипті і в Європі й походить від дикої гуски.

Як же справи з походженням численних видів тварин, які населяють землі сільськогосподарського користування? Із початкової фауни, що проживала до введення лісів і освоєння під сільськогосподарське виробництво в місцях, нині перетворених у поля і луки, залишилося не дуже багато видів. Найкраще збереглися комахи — жителі лісових узлісь і світлих лісів, які знаходять добрі умови в плодових садах. Це малиновий жук, квіткоїд яблуневий, непарний шовкопряд, золотогуз, кільчастий шовкопряд, зимовий п’ядун,, яблунева міль, щитівка яблунева комоподібна, червоний плодовий кліщ. Із паразитуючих комах до лісових видів належить трихограма.

Велика кількість видів, що проживають на сільськогосподарських землях, особливо в помірній лісовій зоні, походить із тих, що проживають по берегах річок, низинних та інших боліт. Це — водяна полівка, сірий пацюк, болотяна очеретянка, капустянка звичайна, щипавка, хижі жужелиці й стафілініди золотогуза.

Багато тварин степів і напівпустель реагували на антропогенні зміни ландшафту втечею з основаних людиною площ. З іншого боку, значна кількість видів утримувалася в нових сільськогосподарських біотипах. Так, після розорювання цілинних земель зменшилася популяція травоїдних гризунів, таких як пеструшка степова або полівка вузько — черепна, а для зерноїдних видів (миша курганчикова і хом’як) склалися більш сприятливі умови.

Вирубування лісу дало можливість цілому ряду лісостепових і степових птахів перетворитися в характерні види сільськогосподарського ландшафту в зоні листяних лісів. Такими птицями є шпак звичайний, коноплянка, горобці хатній і польовий, жайворонок, просянка, коростель, сіра куріпка, дрохва.

Багато комах після розорювання степів стали шкідниками. Порівняння між цілинним степом і пшеничними полями в районі Центральної чорноземної зони Росії показало, що з 330 степових наземних видів на полях пшениці залишалося 142. Однак середня кількість особин на 1 м² у Степу становила лише 199, а на пшеничному полі — 351. Кількість домінантних і постійних видів у Степу була 41, на пшеничному полі — 19. Ці 19 видів включали 94% всіх проживаючих на полях безхребетних, тоді як вдвоє більше було домінантних і постійних видів у Степу. Деякі степові безхребетні виявилися зовсім нездатними до проживання на землях, що обробляють (слимак, стоніжка), чисельність же інших помітно зменшилась (тарган, мурашки, цикади). Відмічено збільшення чисельності пшеничного трипсу, блішок, совок. З’явилися зовсім нові види, такі як попелиця, і жук — коровка, який живиться нею.

Шкідлива черепашка живиться у високогірних степах Кавказу і в горах південно — західної Азії дикорослими злаковими травами. При вирощуванні пшениці у степових областях її чисельність сильно зросла, а загальний ареал розширився. Вона стала одним із небезпечних шкідників пшениці, в тому числі і в південних областях України. Внаслідок здатності входити у діапаузу, уже влітку вона без втрат переносить несприятливі для неї умови після збирання зернових, її фенологічний ритм особливо добре збігається з ритмом пшениці і це, очевидно, сприяло її переходу на великі масиви зернових в умовах монокультури.

Хлібний жук — кузька взагалі тільки після введення монокультури пшениці в другій половині XIX ст. став шкідником корисних рослин в Україні, в той час як на природних луках він зустрічався лише в невеликій кількості. Точно така ж поведінка хлібної жужелиці, лучного метелика і пирійних вогнівок дає можливість відзначити, що їх вихідним біотипом був Степ.

На закінчення слід відзначити, що зумовлене сільськогосподарським використанням земель нівелювання умов навколишнього середовища відбивається і на фауні. Орні землі мають більш вологий мікроклімат, ніж цілина Степу, що і зумовлює збільшення чисельності вологолюбних видів. Безперечним фактором є і різка зміна умов живлення.

Поделиться: