Селекція і генетика ячменю (Hordeum vulgare L.): Напрями та методи селекції ячменю

автор:

Ячмінь в Україні, як і в інших державах СНД та Західної Європи, завжди був провідною зернофуражною культурою. Це зумовлено тим, що зерно ячменю найбільш збалансоване за амінокислотним складом і наближається за кормовими якостями до стандартних концкормів. До того ж, собівартість виробництва зерна ячменю значно нижча від усіх зернових культур. В Україні сіється щорічно 3—4 млн. га ярого та 400—500 тис. га озимого ячменю. У роки масового пересіву загиблої озимини площі під ярим ячменем можуть подвоюватись, а в південних регіонах — зростати навіть в 5—7 разів, бо основна маса озимини сіється саме на півдні.

90% озимого ячменю припадає на південні регіони: Одеську, Миколаївську, Херсонську області та Крим. Це зумовлено його недостатньою морозостійкістю. Ярий ячмінь, навпаки, добре росте всюди, де тільки можна його посіяти. У 1994 році ярого ячменю зібрано по Україні навіть більше, ніж пшениці. А такі північно-західні області України як Волинська, Хмельницька й інші часто одержують врожаї ярого ячменю вищі від озимої пшениці.

В Україні створено багато цінних сортів ячменю, які повністю можуть забезпечити виробництво фуражним зерном і пивоварною сировиною. Ще за Радянського Союзу, коли й тоді під ячмінь не вносились добрива, середні багаторічні врожаї ячменю по Україні становили 30 ц/га. Сучасні сорти здатні давати врожаї вищі, а при застосуванні ще й добрив під ячмінь і при безумовному дотриманні технологій його виробництва середні врожаї ячменю по Україні можна легко довести до більш ніж, 40 ц/га, як це є в цілому в Європейських державах.

Характерною рисою виробництва зерна ячменю в Україні завжди були несталість врожаїв і валових зборів зерна через несталість умов вирощування, їх щорічне варіювання досягало 193%. Тому в центрі уваги селекційних програм з селекції та насінництва ячменю завжди переважали завдання, спрямовані на підвищення і стабілізацію врожаїв.

Ярий ячмінь

Розвиток селекції ярого ячменю тісно пов’язаний з іменами видатних дослідників академіка АН УРСР Сапегіна А.О. та його учня академіка ВАСГНІЛ Гаркавого П.Х. З кінця 30-х років основним методом селекції ярого ячменю стає гібридизація. Починається планомірний процес поліпшення геному ячменю. На той час селекціонери Західної Європи були вже далеко попереду в удосконаленні морфотипу ячменю. Тому їх сортам віддається перевага при включенні до гібридизації. Однак швидкої та якісної зміни сортового складу ячменю в Україні, як це передбачалось спочатку, не сталося. Успішною виявилася селекція поступового удосконалення сортів місцевого походження як найбільш пристосованих до місцевих умов вирощування. Селекція озимого ячменю була розпочата значно пізніше.

Адаптивність

Протягом останніх років ведеться селекція ярого ячменю згідно з розробленою концепцією селекції на підвищену адаптивність до мінливих умов вирощування з метою зростання й стабілізації врожаїв у виробництві.

Необхідність цієї роботи виникла тому, що протягом тривалого часу в нашій державі головною метою селекції було нарощування врожайного потенціалу сортів. Зараз більшість їх за сприятливих умов здатні давати до 100 ц/га зерна й більше. І такі врожаї часто одержують у наукових установах, іноді на сортодільницях. Але коли справа доходить до виробництва, особливо в поганих умовах вирощування, сорти інтенсивного типу сильніше знижують врожаї, ніж старі сорти екстенсивного типу. Тут впливає технологічна незабезпеченість виробництва, яка не дозволяє вирощувати ячмінь відповідно до рекомендованих технологій.

Усе це призвело до того, що потенціал урожайності сортів використовується в Україні в середньому на 30—50%, знижуючись в окремі роки до 24—26%, а в деяких областях — навіть до 20%. Для порівняння, в Нідерландах потенціал сортів використовується на 70, у Данії та Швеції — на 50—60%.

Безумовно, наші природні умови набагато складніші. Дві третини земель України, за даними ФАО, входять до зони ризикованого землеробства, і очікувати тут високого постійного коефіцієнта використання потенціалу сортів не доводиться. Однак і тут можливе використання 30—50% і більше потенціалу сортів, просуваючись з південного сходу до північного заходу. Була показана важливість місцевого генофонду при створенні високоадаптованих сортів. За весь час роботи з ячменем у СГІ з 47 районованих сортів ярого ячменю 41 сорт (87 %) створено на базі місцевих сортів-популяцій колишніх селянських господарств. І тільки ці сорти районовані в посушливій зоні.

      Селекція ярого ячменю в СГІ базується на місцевих екотипах:
  • місцевому степового екотипу з Одеської області, який став родоначальником половини сортів інституту; від нього часто передавалась у схрещуваннях глибоко проникаюча коренева система;
  • місцевому степового екотипу з Ростовської області, який було включено через американський сорт Спартан (добір з місцевого Ростовського) у найбільш посухостійкі сорти Одеський 36, Одеський 100, Одеський 111, Первенець, Ітиль, Донецький 650, Донецький 4, Донецький 6, Донецький 8 та ін. У родоводі всіх сортів-мільйонерів (Южний, Одеський 36, Нутанс 244, Одеський 100, Одеський 115) присутня спадковість місцевих сортів-популяцій. Спадкоємність всіх місцевих генотипів об’єднана в сортах Одеський 36 і Одеський 100. Ці сорти мали і високу адаптивність до мінливих умов вирощування.

Була доведена також необхідність використання фактора фотоперіодичної чутливості в селекції як ярого, так і озимого ячменю. Фактор ФПЧ, уперше відзначений Г.Клебсом (1909) і досліджений на пшениці, ячмені та вівсі У. Гарнером і Х. Аллардом (1920), зараз розглядається як регулятор темпів розвитку рослин. Регуляція спрямована на забезпечення репродукування виду в максимально сприятливу пору року і служить реакцією адаптації рослин до тривалості дня як екологічного фактора. Однак адаптивний захист у формі з високою ФПЧ стає перепоною широкому розповсюдженню сортів у регіонах з різною географічною широтою місцевості. У зв’язку з цим, про високу адаптивність сортів з нейтральною ФПЧ вказують багато дослідників.

Найбільш низьку ФПЧ, виколосившись на 8-годинному дні, проявили сорти Одеський 111, Зерноградський 73, Донецький 8, Донецький 4, Одеський 36, Нутанс 187, Нутанс 244, Носівський 9, Геліос, Одеський 100, Первенець. Усі вони, за виключенням кількох нових, добре відомі сорти, які широко вирощувались у різні роки у виробництві СРСР. Особливо цікавими були сорти Донецький 4 та Донецький 8, виведені народним селекціонером Тарасенком Т. Є. Сорт Донецький 4 ще у 1979-1981 pp. вирощувався на площі біля 5 млн. га. Районований у 17 областях, краях і республіках Союзу на широті 45-57°, він неофіційно вирощувався ще в 26 регіонах країни й проник далеко на північ — до 66° пн.ш. На той час це був сорт, який займав найбільші площі посіву.

У більшості регіонів сорт Донецький 4 було замінено сортом Донецький 8 з ще більш широким ареалом. Районований у 28 областях і республіках країни на широті 39—56°, він, як і сорт Донецький 4, широко вирощувався неофіційно в більш північніших регіонах у діапазоні 44—59° пн.ш. У 1987 р. він висівався на площі 6,3 млн. га. Чим же визначалась така велика популярність Донецьких сортів на ланах Радянського Союзу? Талановитий селекціонер Тарасенко Т.Є. зумів передати своїм сортам від місцевого сорту Ростовської області велику пристосованість до будь-яких поганих умов вирощування. Окрім того, сам того не знаючи, він передав їм малочутливість до фотоперіоду. Сорти були, як і їх пращур, примітивними (по термінології фахівців РЕВ), невисоко врожайними, уражалися всіма відомими хворобами, і в той же час були сортами-трудівниками. У середньому в групі малочутливих до фотоперіоду сортів, які колосились на 8-годинному дні, зона адаптації охоплювала 16 широтних поясів, а в групі сортів, які не колосились на 8-годинному дні — тільки 9. Тут явно простежується перевага в адаптивності сортів з більш низькою ФПЧ.

Малочутливі до фотоперіоду сорти заходять у середньому на 5° далі на південь і можуть давати високі врожаї в умовах скороченого дня. Але вони не поступаються чутливим сортам у просуванні й в північні регіони, бо ячмінь у цілому — культура довгого дня. Підвищена адаптивність малочутливих до фотоперіоду сортів проявлялась і в кращій продуктивній кущистості, яка менше змінювалась зі зміною тривалості дня, і в меншій кількості стерильних квіток на скороченому дні. Виявлено ще один цікавий елемент адаптивності, пов’язаний з ФПЧ. Вище показано, що малочутливі сорти ярого ячменю дають більш стабільні врожаї за різних строків приходу весни та в різних широтних умовах.

Однак D.Wilson визнавав необхідність деякого ступеня фоточутливості, бо збільшення тривалості періоду „сходи-цвітіння“ веде до формування більшої продуктивності. Виділені шляхом індивідуального добору з сорту Паллідум 107 генотипи з підвищеною фоточутливістю у фазі „сходи-трубка“ і зниженою чутливістю у фазі „трубка - колосіння“ дали значну прибавку врожаю (7,8—8,8 ц/га, НСР=3,3 ц/га), порівняно з початковою формою.

Дворядність, шести рядність

Особливо результативною виявилась робота з подальшим зростанням урожайного потенціалу культури ячменю шляхом заміни в ряді місць двохрядних ярих сортів більш продуктивними шестирядними. Пошуки шляхів підвищення продуктивності ячменю як культури привели до розробки нового напрямку в селекції ярого ячменю — створенню багаторядних сортів для умов інтенсивного землеробства. Звичайно вважають, що шестирядні ячмені еволюційно більш молоді і повинні бути більш досконалими в еволюційному плані. Ця передумова базується на тому, що шестирядність обумовлюється рецесивним геном, у той час як домінантні гени в більшості випадків є еволюційно більш старими й домінантні мутації виникають значно рідше.

У практичній діяльності ми бачимо інше. Кращі сорти Західної Європи й СРСР були представлені дворядними генотипами. Це сталося тому, що більше ста років селекція ячменю в Європі базувалася переважно на дворядних сортах ярого ячменю для задоволення потреб пивоварної промисловості. Дворядні сорти стали більш досконалими й найбільш поширеними у виробництві, поступово зайнявши і зону вирощування кормового ячменю. Шестирядні сорти залишилися тільки в зонах низькоінтенсивного землеробства, де врожай при відсутності кущіння визначається більшою кількістю зерен у колосі. Головною перевагою дворядних сортів була значно більш продуктивна кущистість.

У 1969 році селекціонери повернулись до проблеми ярого шестирядного ячменю, але вже на базі нового вихідного матеріалу з високою стійкістю до вилягання, хвороб, з великим для шестирядних ячменів зерном і зі здатністю до більш сильного продуктивного кущіння. У 1969—1980 pp. було виведено три сорти на базі зразку Б558: Паллідум 90, Паллідум 76 і Муромець. Усі вони пройшли широке державне й виробниче сортовипробування з метою виявлення особливостей їх поведінки в різних умовах вирощування. Ці досліди показали, що виведено шестирядні сорти нового типу з потенціалом врожаю значно вище дворядних стандартів, але їх потенціальні можливості можуть виявитись тільки в умовах інтенсивного землеробства при високих врожаях.

Пошуки причин незадовільного кущіння шестирядних генотипів привели до різниці в тривалості фаз розвитку вегетаційного періоду. У групі шестирядних сортів фаза „кущіння-трубка“ проходила на два дні скоріше і „трубка-колосіння“ на три дні скоріше, ніж аналогічні періоди в групі дворядних сортів. Скорочення періоду активного кущіння на 5 днів у шестирядних генотипів, певно, є однією з головних причин їх слабкого кущіння. Починають кущитись шестирядні сорти також із запізненням на 2—3 дні порівняно з дворядними сортами. На основі проведених дослідів була розроблена програма селекційного покращення шестирядних сортів, яка передбачала:

  • підвищення продуктивної кущистості шляхом подовження періоду „кущіння-колосіння“;
  • скорочення періоду „сходи-кущіння“;
  • зменшення довжини і ширини листка, що, окрім надання підвищеної посухостійкості, дозволяє створювати сорти з більшою густотою стеблостою, кращим продуванням і освітленням посівів;
  • збільшення величини колоса і зерна;
  • зменшення грубості остей з метою їх легкого виділення при обмолоті;
  • надання стійкості до вилягання, перестою, обламування стеблових вузлів і колосся.

Результатом виконання даної програми й з’явилось створення сорту Паллідум 107. Таких сортів у виробництві України ще не було. Це перший багаторядний сорт інтенсивного типу. Потенціал урожайності сорту Паллідум 107 — близько 100 ц/га. Виведений за програмою „Управління адаптивними процесами“, Паллідум 107 є не тільки неперевершеним за врожаєм у Державному сортовипробуванні України, але має багато інших цінних властивостей, таких як групова стійкість до найбільш поширених хвороб, дуже велике для шестирядних сортів зерно (маса 1000 зерен 45—55 г), висока посухостійкість й інше. До того ж, генотип сорту Паллідум 107 володіє пониженої ФПЧ.

Інші корисні ознаки

Сформульовані вимоги до сортів ярого ячменю високоінтенсивного типу для зони інтенсивного землеробства України, які визначають: висоту рослин — 90—100 см, кількість зерен у колосі — 22—25, масу 1000 зерен — 45—50 г, ширину листків — від вузького до проміжного з гострим кутом нахилу флагового листка, розлогий тип куща, що обумовлює вирівняність стеблостою, стійкість до вилягання, групову стійкість до борошнистої роси, видів іржі, гельмінтоспоріозів.

Європейські селекціонери показали, що зростання врожайності досягається, в основному збільшенням густоти стеблостою, яке можливе з одночасним зниженням висоти рослин. За іншими ознаками кореляційні зв’язки значно варіюють залежно від умов середовища. Селекційні програми Західної Європи передбачають підвищення густоти стеблостою до 1000 стебел на 1 м², щоб довести потенціал продуктивності нових сортів до 100 і більше ц/га. Для зони інтенсивного землеробства України обмежуємось густотою стеблостою 700—800 стебел на 1 м² у зв’язку з більш низькою вологозабезпеченістю.

Короткостебловість теж має свою межу. Зниження висоти рослин нижче 90 см позначається на зниженні їх продуктивності, т.к. висота соломини лімітується вологозабезпеченістю. У посушливі роки вона може бути настільки низькою, що це утруднить збір врожаю.

Архітектоніка листка, що пропонується, мала метою поліпшення освітленості рослин і аерації посівів. Окрім того, найбільш посухостійкі сорти того часу Донецький 4 і Донецький 8 мали найбільш вузьке листя.

Стійкість до хвороб

В Україні не підраховувались середні річні втрати зерна ячменю від захворювань, але якщо провести аналогію із Сполученими Штатами Америки, де умови вирощування ячменю схожі з нашими, а втрати врожаю від хвороб становлять 13,5% за рік, то втрати врожаю ячменю в Україні можуть бути дуже значні — до 2 млн. тонн.

Екологічно чистим заходом у боротьбі з хворобами є селекція стійких сортів. Робота з хворобами ведеться за багатьма напрямками стійкості: до борошнистої роси, карликової іржі, сітчастого і смужкового гельмінтоспоріозів, твердої, чорної і летючої сажок. Сьогодні більшість сортів ярого ячменю мають групову стійкість до більшості вищеназваних хвороб, причому стійкість їм надається генетично обумовлена.

Однією з найбільш поширених хвороб рослин в Україні є борошниста роса. Протягом десятиріч найбільш ефективним захистом рослин ячменю від ураження борошнистою росою було введення домінантних генів Mlg, Ml(La) та серії генів Міа до генотипу поширених у виробництві сортів. Однак з удосконаленням збудника хвороби, появою більш вірулентних рас, більшість сортів втратили здатність протистояти хворобі. Західна Європа перейшла до роботи з рецесивними генами серії mlo. У 1992-1997 pp. була вивчена можливість забезпечення стійкості до збудника борошнистої роси в умовах півдня України рецесивними генами mlo 1-11. Лінії з генами mlo 1,3 і 4 не уражувались південноукраїнською популяцією збудника борошнистої роси зовсім. Лінії з генами mlo 5-11 уражувались всього на 0-3 %. Усі відомі mlo гени можна використовувати в селекційних програмах для вдосконалення сортів ячменю України. З участю mlo 1-11 генів вже створено новий селекційний матеріал, який вивчається в селекційному процесі. У селекції озимого ячменю, де не було своїх донорів високої стійкості до більшості хвороб, стійкість передається від ярих сортів.

Використання методу гаплоїдії

Можна сказати, що лише в селекції ячменю використовується метод гаплоїдії. Сутність його в наступному. Було встановлено, що при міжвидовому схрещуванні H. vulgare x H. bulbosum відокремлюється частина рослин, у яких відбувається стимуляція розвитку гінецею материнської форми, потім андроцей батьківської форми елімінується і можна отримати гаплоїдну рослину материнської форми. При використанні для цієї процедури гібридних рослин F1 можна вже в наступному поколінні мати гомозиготне потомство, що дає змогу скоротити час на виведення сорту на 3—4 роки.

Якість зерна сортів ячменю кормового, круп’яного та пивоварного напрямку

Ячмінь кормовий повинен мати високий вміст білку у зерні і незамінніх амінокислот (лізіну, триптофану та ін.) в білку. Ступінь плівчастості великої ролі не грає.

Ячмінь круп’яного напрямку повинен мати високі харчові, технологічні та смакові властивості, крупну жовту, вирівняну зернівку з неглибокою борозенкою. Крупа повинна швидко та рівномірно розваритися і надавати великий об’ємний вихід каші, що характеризується приємним запахом і гарними смаковими якостями.

Сорті пивоварні ячменю повинні мати крупне та вирівняне зерно: маса 1000 зерен — 40 г і вище, вихід з сита 2,5×20 мм — не менш 80%. У зв’язку з такими високими вимогами сорти пивоварного ячменю в основному дворядні, хоча в останні десятиліття з’явилися і шестирядні пивоварні сорти.

Однією з важливих вимог до пивоварного ячменю є висока енергія проростання (не менше 95%) і здібність до рівномірного проростання. Серйозним недоліком вважається надмірно швидке проростання окремих зерен (т.з. „гусари”), що знижує якість солоду. Зерно пивоварного ячменю повинне бути жовтого кольору, ромбічної форми, мати тонкі плівки (плівчастість — не вище 9 %). Тонкоплівчастість можна визначити візуально: зерна з тонкими плівками мають дрібнозморшкувату луску.

Дуже високий вміст білка (понад 13%) в зерні робить його малопридатним для пивоваріння із-за погіршення смаку пива і зменшення його виходу. Хороший пивоварний ячмінь містить 9—10% білка. Вихід пива тим більше, чим більше в зерні крохмалю (78—84%), від кількості якого залежить екстрактивність солоду, тобто здатність віддавати в розчин суху речовину.

Голозерний ячмінь, що характеризується більш високим вмістом білка в порівнянні з плівчастим, можна використовувати для кормових цілей, виробництва крупи, сурогатів кави. Слід вести подальшу селекцію голозерного ячменю для усунення таких його недоліків, як недостатня стійкість до осипання, проростання на корені у вологу погоду, травмуванню зародка при збиранні та ін.

Озимий ячмінь та дворучки

Адаптивність сортів озимого ячменю у відміні від ярого залежить від підвищеної фотоперіодичної чутливості. Високу зимо-, морозостійкість проявляють тільки чутливі до фотоперіоду сорти.

Ячмені, які культивуються у світі, представлені трьома біотипами: ярими, озимими і дворучками, що підтверджено і генотипово. Взагалі, у світовому землеробстві з площі в межах 80 млн. га під ячменем на долю озимого припадає десь біля 10%, хоча восени й під зиму сіється до 30%, більша частина з них — ярі підзимньої сівби.

Основні зони виробництва озимого ячменю в світі — Балканський півострів, ряд центральноєвропейських держав, південь України, Молдова, Північний Кавказ. Канада та північні штати Сполучених Штатів Америки. Ареал озимого ячменю визначається здатністю до виживання в конкретних умовах зимівлі, його морозо- та зимостійкістю.

H.D. Koch розділив відомі озимі сорти на 6 умовно виділених груп. До першої, найбільш морозостійкої групи, не було віднесено жодного сорту. Кращі за зимостійкістю сорти, а їх не дуже багато, зараховані до другої групи. Це сорти півдня України, Північного Кавказу, Північної Америки та Кореї. Найбільш стабільні за морозостійкістю генотипи походять з високогірських районів. Якщо говорити конкретно про виробничі умови півдня України, де вирощується основна маса озимого ячменю, найбільш адаптованими до цих умов є дворучки.

До недавнього часу дворучкам особливого значення не надавали. У Західній Європі їх визначали напівозимими, іноді називали „перемінними”, а їх біологією, як і селекцією, ніхто не займався. За винятком окремих випадків (Ченад 395, Румунія), невідомі вони були й у виробництві.

Завдяки роботам академіка Гаркавого П.Х. дворучки поступово займають значне місце у виробництві півдня України та в Молдові (Од 17, 1955; Од 31,1966; Од 46, 1968). Ним було визначено, що дворучки являють собою окрему групу ячменю, відмінну як від озимих, так і ярих форм і здатних проявляти високу морозостійкість. Специфічною була поведінка дворучок у схрещуваннях: перше покоління гібридів дворучок з озимими формами розвивалось за озимим типом, у схрещуваннях ярих з озимими домінувала яровість.

Наукове пояснення специфіки поводження дворучок у схрещуваннях стало можливим після появи японських робіт R.Takahashi та S.Yasuda. Вони встановили, що тип розвитку ячменю контролюється трьома парами генів: Sh, sh2, Sh3. Гени ярого типу sh, Sh2 та Sh3 пригнічують дію генів озимого типу Sh, sh2 та sh3 (епістаз), тому озимий тип розвитку здатний проявити єдиний генотип ShSh sh2sh2 sh3sh3, де всі гени озимого типу.

Провівши диференціацію сортів озимого ячменю на типово озимі та дворучки, одержавши гібриди між ними і розщеплення в F2, близьке теоретично можливому 1:3, був установлений генотип дворучок sh [sh2] [sh3]. Він визначається трьома рецесивними генами, де перший ген ярого типу sh подавляє дію генів озимого типу sh2 і sh3. Тому дворучки здатні виколошуватись і давати врожай за весняної сівби, не втрачаючи морозостійкості за умов сівби під зиму.

Адаптивність сортів за осінньої сівби значною мірою визначається їх типом розвитку. Дворучки в цьому плані найбільш цікаві. Біологічною особливістю дворучок є те, що восени вони пізніше закінчують вегетацію, порівняно з типово озимими сортами, а весною раніше її відновлюють. Це дає їм змогу краще розвинутися при пізніх сходах, що в посушливому степу трапляється дуже часто, а також розкуститися при зимово-весняних сходах, що також трапляється досить часто. При зимово-весняних сходах типово озимі сорти починають рости і розвиватись пізно, до цього часу верхній шар ґрунту пересихає і кущіння іде погано. Сорти-дворучки встигають використати невеликі весняні запаси вологи для кущіння й у такі роки врожай дають вищий.

Із впровадженням у виробництво нових сортів-дворучок Од 31 (1966—1976) та Од 46 (1968—1990), озимий ячмінь на півдні України й у Молдові став гарантованою культурою. Відхилення в сторону типово озимих сортів з метою підвищення морозостійкості, до створення високозимостійких сортів не привело, однак сприяло різкому скороченню (майже в чотири рази) площ під озимим ячменем в Україні. У 1971—1984 pp. були районовані типово озимі сорти Оксамит, Зимран, Паралелум 402 і Роман, однак сорт-дворучка Од 46, хоча і поступався вищенаведеним сортам морозостійкістю, продовжував займати найбільші площі посіву, бо кількарічна без перерви загибель посівів від морозів або неодержання сходів за осінніх посух вела до повної відсутності насіння типово озимих сортів і випадіння їх з виробництва на великих площах. У дворучок насінництво легко відновлюється при весняній сівбі.

В останній час значення дворучок зросло у зв’язку з епіфітотіями вірусу жовтої карликовості ячменю (ВЖКЯ). Головний переносник захворювання — види попелиці. Сортів, стійких до ВЖКЯ, поки немає, тому засоби боротьби зводяться до можливо найбільш пізньої сівби, коли з настанням холодних ночей попелиця перестає шкодити. При запізненні з сівбою знову ж таки краще ведуть себе дворучки.

Враховуючи вищенаведене, з метою стабілізації виробництва зерна озимого ячменю, його селекція в Cелекційно-генетичному інституті (СГІ) переорієнтована з 1984 року переважно на створення сортів-дворучок. Широке впровадження з 1988 року у виробництво сорту-дворучки Росава дало можливість базування виробництва на сортах-дворучках не тільки на півдні України й у Молдові, але й на Північному Кавказі, Киргизстані і півночі Казахстану. До Державного реєстру сортів рослин України заносяться нові дворучки Тайна (1993), Основа (1994), Тамань (1995).

Але не припинилась робота й з типово озимими сортами, де досягти підвищеного рівня морозостійкості в межах максимально досягнутого рівня все таки легше — генотип типово озимих сортів складається тільки з генів озимого типу. Для тих регіонів України, де на час настання оптимальних строків сівби тривалість дня зберігається більше 12 годин і дворучки сіяти не можна, краще підходять типово озимі сорти. Вивчення морозостійкості дворучок у різних кліматичних умовах показало, що найбільш морозостійкими в умовах різко континентального клімату є генотипи, які оптимально поєднують високу фотоперіодичну чутливість зі слабкою потребою в яровизації.

Найбільш цікаві такі дворучки, які після яровизації (оптимальним режимом яровизації озимого ячменю є температура +5°С і короткий 11-годинний день) не прискорюють свого розвитку.

Встановлено, що морозостійкість сортів дворучок і типово озимих визначається різними факторами. Якщо у дворучок вона пов’язана більше з реакцією на довжину дня (r = 0,70...0,83), то в типово озимих визначається більше тривалістю стадії яровизації. Чим сильніша реакція на тривалість дня або триваліша стадія яровизації, тим, як правило, вища морозостійкість, хоча така закономірність не є абсолютною. Різноманітність світового сортименту озимого ячменю за тривалістю стадії яровизації досить значна — від 0 до 60 днів. Серед озимих генотипів ячменю підвищеною інтенсивністю фотосинтезу, його фото- та термостабільністю за стресових умов виділився сорт — дворучна Росава.

Поделиться: