Селекция и генетика овса:
Видовой состав и кариология рода Avena L.

автор:

Овес — найважливіша зернофуражна культура; по сумі посівних площ він займає п’яте місце у світі після пшениці, рису, кукурудзи і ячменя. Розміщення вівса по континентах характеризує приуроченість його до зон помірного клімату Європи і Північної Америки. Країни СНГ — найбільший виробник вівса; посівні площі його займають майже половину всіх посівів цієї культури у світі. Серед закордонних країн він найбільш розповсюджений у США, Канаді, Польщі, Франції, Німеччини. Значна питома вага вівса серед зернових культур Швеції, Фінляндії, Австралії.

В Україні широко вирощують тільки один вид вівса — A. sativa — посівний. У південних країнах переважає більш засухостійкий — A. byzantina — візантійський.

Зерно вівса — концентрований корм для коней і молодняку усіх видів худоби і домашньої птиці. Воно характеризується рядом цінних властивостей: підвищеним вмістом у білку ряду незамінних амінокислот, особливо лізину і триптофану, багатим складом вітамінів і мінеральних речовин, а також гарними енергетичними властивостями завдяки високому вмістові жиру. Овес — один з основних компонентів комбікормів, що готуються для всіх сільськогосподарських тварин. У районах розвинутого тваринництва овес широко використовують на зелений корм, силос і сіно, у південних країнах, у республіках Середньої Азії і Сибіру — для випасу овець.

Використання вівса в харчовій промисловості (вівсяна крупа, хлоп’я, борошно, толокно й ін.) пов’язано з гарною засвоюваністю живильних речовин і вітамінів, що робить його особливо цінним для дитячого і дієтичного харчування. За вмістом білка, жиру, фосфору і заліза вівсяна крупа значно багат манної, пшоняної і гречаної.

Овес відноситься до сімейства Poaceae Barnh (Gramineae Juss.), підродини Pooideae A. Br., триби Aveneae Dum., підтриби Aveninae С. Presl., роду Avena L. Більшість систематиків вважають, що рід Avena L. складається з двох секцій: Sectio I — Avena (Euatena Griseb.) і Sectio II — Avenastrum С. Koch. У першу входять однолітні культурні і бур’яно-польові вівси, а також їхні дикі родичі — вівсюги; у другу — багаторічні лугові і степові злаки. Секція дійсних вівсів поєднує більш 20 видів, з яких 4 — культурних.

Види вівса подібно пшеницям утворюють полиплоїдний ряд і розділяються на групи з диплоїдним (2n=14), тетраплоїдним (2n=28) і гексаплоїдним (2n=42) числом хромосом, що властиво як диким, так і культурним вівсам.

Каріотип гексаплоїдних вівсів включае три генома A, С і D, що мають походження, відповідно: геном А від диплоїдного вида A. canariensis, геном С — від A. ventricosa і геном D — невідомого походження. Таким чином, в України вирощується овес посівний (A. sativa) генотип AACCDD.

Найбільше значення, поширення і вивченість мають культурні гексаплоїдні вівси — A. sativa L. і A. byzantina С. Koch.; серед диких — A. fatua L. Основна морфологічна відмінність диких вівсів від культурних — характер зчленування зерен з віссю колоска. У перших — нижня квіткова луска в підстави витягнута і закінчується особливим зчленуванням — підківкою, що обумовлює опадання зерна при дозріванні, у культурних — підківки немає і зерно міцно прикріплене до підстави осі колоска.

Основна біологічна відмінність диких видів від культурних — наявність тривалого періоду спокою насіння (велика доля твердонасінності), що обумовлює розтягнутий характер їхнього проростання, приводить до засмічення полів і значно ускладнює боротьбу з ними. Культурний овес не має твердих насінин, проростає швидко і дружно.

М. І. Вавилов з’ясував, що сприйнятливий до корончастої іржі і сажки голозерний овес з великим зерном варто відносити до посівного (A. sativa), а стійкий до даних патогенів із дрібним зерном — до піщаного (A. strigosa). Правильність цих положень підтвердили надалі дані генетики і цитології.

Овес — самозапильник, однак у нього досить часто спостерігаються випадки перехресного запилення, що обумовлює появу спонтанних гібридів між близько розташованими у полі сортами. Найбільш схильні до природної гібридизації гексаплоїдні види, а серед них — голозерний овес, у якого перехресне запилення з плівчастими формами може досягати 10%.

Спонтанні гібриди між культурними і дикими видами вівса поєднують різне сполучення всіляких ознак і дають загальний матеріал для селекції.