Охрана почвенного покрова:
Приемы мелиоративного улучшения солонцовых почв

автор:

Важливим резервом збільшення площі й підвищення продуктивності сільськогосподарських угідь є меліорація солонцевих і засолених ґрунтів.

Солонцеві ґрунти, які потребують гіпсування, розміщені в найбільш розвинених сільськогосподарських районах, де продуктивне використання кожного гектара землі має велике народногосподарське значення.

Серед великої групи ґрунтів солонцевого типу виділяють дві основні: содові й сульфатно-содові солонцеві і солончакові ґрунти; хлоридно-сульфатні солонцеві й солончакові ґрунти.

Перша група солонцевих ґрунтів зустрічається в основному в чорноземній зоні, друга — в напівпустельній і пустельній зонах. Для першої групи солонцевих ґрунтів основний спосіб докорінного поліпшення і підвищення їх родючості — хімічна меліорація; у групах другої групи в більшості випадків солі кальцію знаходяться недалеко від поверхні і можуть потрапляти в орний шар внаслідок меліоративної оранки. При цьому створюються умови для самомеліорації солонців.

На основі багаторічних дослідів і виробничої практики розроблено ряд прийомів поліпшення содових солонців і солонцюватих ґрунтів. Найбільш ефективні такі: вибір відповідної глибини обробітку, сівба солестійких культур, хімічна меліорація.

При хімічній меліорації у ґрунт вносять різні солі кальцію, головним чином, гіпс. Кальцій витісняє поглинутий натрій, який у вигляді сульфату натрію вимивається водою. Крім того, гіпс, внесений у солонці й солонцюваті ґрунти, а також содові солончаки і солончакові ґрунти нейтралізують соду, переводять її у сульфат натрію — сіль, що значно менш шкідлива для розвитку сільськогосподарських рослин, а також швидко вимивається з поверхневих шарів ґрунту.

Багато вчених підтверджують високу ефективність гіпсового ґрунту. В різних дослідах прирости врожаю цукрових буряків становили від 64 до 125 ц/га, озимої пшениці — 2,4—15 ц/га. В середньому на площах, де було внесено гіпс, урожай цукрових буряків підвищувався на 30, а зернових культур — на 4 ц/га.

Ефективність гіпсу різко зростає при введенні в сівозміни культур-фіто-меліорантів, найкраще однорічного і дворічного білого буркуну. При поєднанні гіпсування із сівбою буркуну білого швидко поліпшуються солонці й солонцюваті ґрунти. Буркун залишає після себе велику кількість кореневих решток (до 85 ц/га), коренева система проникає у щільні солонцеві горизонти і після її перегнивання залишаються достатньо великі пори, по яких вільно проходить вода в нижні шари, відмиває сульфат натрію — продукт обміну внесеного гіпсу і натрію ґрунту.

Крім гіпсу, для поліпшення солонців можна використовувати фосфогіпс — відходи виробництва фосфорної кислоти і подвійного суперфосфату.

При меліорації солонців важливим є місце внесення гіпсу в сівозміні. Кращі умови переміщення і зволоження утворюються в чистих парах, тому значну частину гіпсу необхідно вносити при оранці пару. При відсутності чистих парів краще місце для застосування гіпсу — поле просапних культур (у Лісостепу — цукрові буряки, Степу — кукурудза), де його вносять восени під зяблеву оранку.

Для кращого перемішування гіпсу з ґрунтом його необхідно заорювати плугами без передплужників.

Слід поєднувати гіпсування з внесенням у солонці гною, компосту, або заорюванням зеленої маси буркуну. При цьому максимально проявляється дія гіпсу.

На полі спочатку рівномірно розподіляють по площі гній, або торфокомпост по 30—40 т/га, після цього вносять гіпс і поле орють.

На зрошенні у ряді випадків проявляється вторинне засолення ґрунтів. Однією з причин його є те, що при високому рівні залягання засолених підґрунтових вод і випаровування вологи в посушливий період відбувається засолення поверхневих шарів водорозчинними солями.

Вторинне засолення ґрунтів може відбуватися і при відносно глибокому заляганні підґрунтових вод, коли волога при поливі проникає до глибини залягання материнської засоленої породи, розчиняє солі, які піднімаються до поверхні у вигляді розчину солі і випадають з нього при випаровуванні вологи.

Засолення і осолонцювання зрошувальних земель — фактори, що обмежують родючість ґрунтів і перешкоджають їх інтенсивному використанню в сільськогосподарському виробництві. Існують різні методи й окремі прийоми меліоративного поліпшення солонцевих ґрунтів: агротехнічні, хімічні й комплексні.

Ефективним прийомом поліпшення властивостей зрошуваних засолених ґрунтів є хімічна меліорація за допомогою фосфогіпсу і застосування його разом з органічними добривами.

На зрошуваних засолених ґрунтах застосовують й інший кальцієвий меліорант — кальцієву селітру.

На Ставропіллі (Росія) найбільше підвищення продуктивності ґрунтів досягається при використанні комплексного методу меліорації, що включає застосування фосфогіпсу (15 т/га) у поєднанні з органічними добривами (60 т/га) на фоні глибокого розпушування. Цей прийом дає можливість збільшити водопроникність солонцюватих чорноземів майже в 20 разів, поліпшує агрофізичні, хімічні й фізико-хімічні їх властивості. Органічні добрива і фосфогіпс вносять під полицеву оранку.

Періодичність внесення фосфогіпсу визначається величиною відношення катіонів натрію до суми кальцію і магнію у водній витяжці. Якщо вона перевищує одиницю, то є потреба знову вносити фосфогіпс.

Однак меліорація цих ґрунтів потребує в першу чергу такого радикального засобу, як осушення за допомогою дренажу. Тільки після зниження рівня підґрунтових вод до глибини більше критичної можливі їх хімічна меліорація і окультурення.

Негативні наслідки засоленості на врожайність сільськогосподарських культур можна в певній мірі зменшити, висіваючи на цих ґрунтах більш солестійкі культури — цукрові і кормові буряки, гірчиця, кавуни; середньостійкі — пшениця, жито, ячмінь, просо, овес, картопля, помідори, гарбузи, редька і слабостійкі — кукурудза, огірки, редиска, горох, боби.