Мониторинг естественной окружающей среды

автор:

Забруднення природного середовища та потреби охорони природи спонукали до необхідності організації обліку розмірів антропогенних змін у природному середовищі та їхніх проявів в окремих регіонах. Це завдання вирішується за допомогою моніторингу. Моніторинг — це науково-інформаційна система спостережень, оцінок і прогнозів стану навколишнього середовища та живих організмів. Виділяють три види моніторингу: фоновий, біологічний (біосферний) та господарський. Фоновий моніторинг передбачає систематичні стаціонарні заміри, що проводяться за єдиною програмою, стану атмосфери, ґрунту, природних вод та особливостей земної поверхні. Біологічний моніторинг зорієнтований на систематичне оцінювання стану видів рослин та тварин. Він включає реєстрацію зміни чисельності, структури їхніх популяцій, характер міграцій та розмноження. Господарський моніторинг проводиться з метою оцінки діяльності окремих сільськогосподарських або промислових підприємств. Проведення глобального моніторингу розпочато на основі рішення Міжнародної наради 1974 року, до якої приєднався колишній СРСР, а зараз обов’язки з моніторингу виконує Україна. Моніторинг дозволяє вирішувати широке коло проблем та завдань:

1. виявлення взаємозв’язку джерел забруднювання природного середовища з об’єктами, на які вони діють;

2. виявлення каналів поширення забруднюючих речовин у природному середовищі;

3. вибір індикаторів, які б найкраще показували стан навколишнього середовища.

Залежно від розмірів охопленої моніторингом території розрізняють три його основні види:

1. глобальний моніторинг, який оцінює стан біосфери й параметри атмосфери, гідросфери та геосфери в цілому,

2. регіональний моніторинг, який має за мету виявлення джерел забруднення природного середовища та встановлення шляхів міграції забруднюючих речовин у межах великих регіонів,

3. локальний моніторинг, який передбачає аналіз стану окремого природного об’єкта.

У процесі моніторингу реєструються:

  • екосистеми, що існують на даній території;
  • тип господарського використання території;
  • ступінь та форми деградації природного середовища — зміна рельєфу, ерозія і т. п.;
  • фізичний та хімічний стан повітря, води та ґрунту;
  • біологічне різноманіття та стан видів-індикаторів, якщо такі виділені;
  • радіоактивне забруднення;
  • санітарний стан.

Нерідко результати моніторингу оформлюють у вигляді екологічних карт.

Особливу різновидність моніторингу представляє біоіндикація, або біомоніторинг — облік стану природного середовища з особливою увагою до живих організмів. Біоіндикація — це особлива галузь екології, що вивчає стан навколишнього середовища на основі змін, які спостерігаються в особин, популяцій видів живих організмів. Перша програма «Біоіндикатори» була прийнята в 1982 році на XXI Асамблеї Міжнародного союзу біологічних наук.

Для оцінки стану природних систем біомоніторинг більш інформативний, ніж реєстрація фізичних та хімічних параметрів стану навколишнього середовища. Це визначається здатністю живих організмів концентрувати велику кількість сторонніх речовин у своєму тілі. Інформація фонового моніторингу інколи може показувати несуттєво мале забруднення середовища ксенобіотиками, а біомоніторинг засвідчує, що йде процес акумулювання даного ксенобіотика в живих організмах та вказує на необхідні заходи щодо очистки середовища від нього.

Найбільш важливу інформацію надає фітомоніторинг, що враховує зміни самих рослин.

У цілому моніторинг дає фактичні дані, що необхідні для розробки математичних моделей, які дозволяють на основі комп’ютерної техніки робити узагальнення та порівняння, розробляти прогнози і оперативно використовувати заходи запобігання деградаційним процесам, що намітилися. На глобальному рівні ці прогнози виконують такі організації, як «Римський клуб», створений у 1968 році А. Печчеї, та «Всесвітня вахта», що існує з 1984 року та очолюється Л. Брауном.

Поделиться: