9.1. Родина Пасльонові

Мета:

вивчити походження, ботанічні, біологічні особливості та сортимент помідора, перцю однорічного, баклажана, фізалісу; навчитись визначати види, підвиди, різновидності та сорти за їхніми морфологічними ознаками.

Матеріальне забезпечення:

свіжі зразки, макети та консервовані плоди, стенди, таблиці, фотографії, слайди.

9.1.1. Помідор

Завдання 1.

Вивчити походження, історію окультурення та внутрішньовидову класифікацію помідора.

Походження виду.

Більшість дослідників вважають, що батьківщиною помідора є Галапогоські острови й вузька смуга вздовж тихоокеанського узбережжя Південної Америки, що охоплює Чілі, Перу й Еквадор. Там рослини формувалися в умовах теплого клімату, з підвищеною вологістю ґрунту та зниженою відносною вологістю повітря. Дикі і напівкультурні форми цієї рослини і до цього часу ростуть в Перу.

Історія окультурення і розповсюдження.

У Південній Америці помідор ріс у вигляді трав’янистих рослин в чагарниках і навіть у вигляді невисокого дерева до 5 м висоти. Зі своєї батьківщини рослина потрапила в Мексику, де, можливо, і була вперше окультурена.

Історія окультурення помідора, як не дивно надзвичайно складна. Європейці вперше побачили помідор у Мексиці, але вже як культурну рослину, де її називали “томаті”, “томатль”. Але в той же час до середини XIX ст. в Америці ця рослина вважалася отруйною. Причому настільки отруйною, що в 1776 р. під час боротьби Америки за незалежність, кухар Джорджа Вашингтона спробував отруїти його м’ясом, звареним з помідорами. Підкуплений повар в успіху не сумнівався, коли в спеціально зроблений соус для цього він підклав кілька м’ясистих плодів «однієї страхітної рослини». Вашингтон Д. залишився задоволений стравою, а «геній» кулінарії покінчив життя самогубством, впевнений у своїй чорній справі.

Перші згадування європейських ботаніків про помідор відносяться до 1553-1554 рр., коли ботанік Додонеус у книзі «Історія трьох перших початків у коментарях і малюнках» зробив повне зображення рослин помідора під назвою “pomo amoris” – “яблуко кохання”. Пізніше Маттіолі під назвою “pomo d’oro” – “золоте яблуко” описав плоди помідора.

В Європу помідор був завезений у XVI ст. іспанськими і португальськими мореплавцями, де також протягом кількох століть після його появи, він залишався неїстівною рослиною. Потрапивши на європейський континент, помідор довго був невідомим. Тривалий час його вирощували для декоративних цілей, заради золотаво-помаранчевих і яскраво-червоних плодів, які вважалися неїстівними, отруйними. Рослина прикрашала клумби, квітники, її вирощували в горщиках серед інших кімнатних рослин.

На початку XVI ст. помідор був завезений в Іспанію, але там не знали, що з ним робити і як його їсти. Далі його шлях пролягав через Мароко до Італії, де і отримав назву “pomodei Mori” – “Мавританське яблуко”. З Італії помідор проник у Францію, де в цей час була мода пристосувати все для кохання і тому називали його “pomme d’amour”, вважаючи що ці плоди підвищують потенцію. Тривалий час цю рослину вважали за лікарську і декоративну. Навіть ще в 1760 р. славетна французька насіннєва фірма Вільморен згадує про помідор як декоративну рослину, а в 1775 р. в Данії писали, що плоди «крайне вредны и сводят с ума всякого, кто их поедает».

Існує версія, що ще в 1780 р. російський посол привіз імператриці Катерині II з Парижа серед заморських рослин також і помідор. Вона продегустувала завезений в Європу «фрукт», але він її не сподобався, на що сказала – «плоды чудные и мудреные, вкусом не подходящие». На Русі називали їх «скаженими ягодами». Однак плоди помідора на той час стали вживати як ліки. З них навіть робили пігулки, вважаючи, що вони виліковують від багатьох хвороб.

Лише наприкінці XVIII – початку XIX століть помідор зараховують до овочевих рослин, а з 1793 року його плоди продають на ринках Парижа. В Німеччині ще в 1870 р. помідор був маловідомою культурою, і тільки у 1906 році біля Гамбургу він з’явився на городах.

Надалі разом з європейськими переселенцями помідор потрапляє у Новий Орлеан (Америка) і декоративна рослина повертається на батьківщину вже як овочева культура. Причому спочатку помідор був настільки зміненим, що місцеві мешканці його не впізнали і ставилися до нього вороже, як до всього європейського. Інтенсивне вирощування помідора почалося після першої світової війни.

В Україні, як на диво, тріумф цієї культури розпочався значно раніше. Через арабський світ він потрапив до турків та болгарів, а через них вже як городня рослина – в Україну. Західноєвропейські ботаніки та географи (Паллас, 1781; Габліц, 1785; Гефгі, 1800), описуючи Крим та Південь України, повідомляють про помідор, який висаджують під відкритим небом та споживають плоди свіжими й у різних стравах (особливо у борщах). У першій половині XIXст. помідор вирощували на околицях Одеси, Херсону, Миколаєва, Києва. Цікаво те, що з 1893 р. свіжі помідори доставляли з Одеси в Петербург морським шляхом навколо Європи.

Внутрішньовидова класифікація.

Класифікація помідора ще й на сьогоднішній день до кінця не визначена. Зареєстровано 10 видів роду Lycopersicоn (Tourn.) Mill. (від грецького lupus – вовк, persica – персик, тобто “вовчий персик” через смердячий запах рослин диких видів).

У результаті всестороннього вивчення колекційного матеріалу помідора у ВІРі рід Lycopersicоn розділено на три види, які різко відрізняються між собою за морфологічними, біологічними і фізіологічними ознаками і властивостями. Це такі види:

1. Помідор перуанський – L. рeruvianum Mill.
2. Помідор опушений – L. hirsutum Humb. Et Bonp.
3. Помідор звичайний – L. esculentum Mill.

Виділені види у звичайних умовах не схрещуються між собою і різко відрізняються за морфологічними ознаками та фазами росту і розвитку рослин. Помідор перуанський має плоди округлої або плескато-округлої форми, діаметр 1-2 см, світло-зелені з блідно-бузковими смугами, вкриті дрібними волосками. Помідор опушений утворює плоди округлі, зеленувато-білі, розмір 1,5-2,5 см, густо вкриті довгими волосками. Плоди звичайного помідора різноманітної форми, різного забарвлення, діаметр яких від 1 до 25 см.

У культурі вирощують лише один вид L. esculentum Mill. – помідор звичайний, який має три підвиди. Внутрішньовидову класифікацію розроблено у ВІРі академіком Д.Д. Брежнєвим у 1958 р., за якою вид поділено на три підвиди та одинадцять різновидностей:

1. Підвид дикий (смородино подібний і китицеподібний).
2. Підвид напівкультурний (вишнеподібний, грушоподібний, сливоподібний, видовжений, Гумбольдта і багатогніздний).
3. Підвид культурний (звичайний (нештамбовий), великолистковий і штамбовий).

Завдання 2.

Вивчити ботанічну характеристику помідора.

Коренева система стрижнева, міститься в орному шарі ґрунту, окремі корінці проникають вглиб в боки до 2 м. Після видалення бічних пагонів (пасинків) значно зменшується й потужність кореневої системи. За розсадного вирощування коренева система мичкувата і основна маса коренів проникає на 40-50 см і поширюється в радіусі до 60 см. В умовах достатнього зволоження в рослин утворюється велика кількість додаткових корінців. Тому помідор легко розмножувати вегетативним способом. За безрозсадної культури зберігається стрижневий корінь, а за розсадної – коренева система стає мичкуватою.

Стебло – трав’янисте, округле, а до кінця вегетації стає напівздерев’янілим і ребристим. Поверхня його вкрита короткими залозистими волосками, які виділяють смолисту липку речовину із специфічним запахом. Стебло має здатність галузитись.

Залежно від ступеня галуження розрізняють три типи рослин:

1. Індетермінантний, або звичайний – високорослий, розгалужений. Висота стебла у відкритому ґрунті досягає 2, а в теплиці – 4 м і більше. Китиці формуються через 2-3 листка, міжвузля 15-20 см.
2. Детермінантний – низькорослий, стебло закінчується суцвіттям. Висота стебла 80-200 см. Китиці формуються через 2 листка, міжвузля 7-15 см.
3. Штамбовий – компактний, зі стійким стеблом. Висота рослини 40-100 см. Китиці формуються через 1-2 листка, міжвузля короткі до 5-10 см.

Індетермінантні сорти використовують для вирощування у закритому ґрунті, з підв’язуванням – у відкритому грунті (рис. 9.1.1).

Рис.9.1.1. Індетермінантий тип рослини

Детермінантні сорти – більш скоростиглі, дружнодостигаючі, що обумовило їх значне розповсюдження (рис. 9.1.2). Штамбові сорти менш розповсюджені через нижчу врожайності плодів.

Рис. 9.1.2. Детермінантий тип рослини

У закритому ґрунті вирощують також гібриди супердетермінантні і напівдетермінантні. Супердетермінантні рослини закінчують ріст відразу після утворення першого суцвіття. Водночас, замість одного суцвіття утворюється одночасно 2-3. Тому, пагін формують за рахунок пасинка, який формується під цими суцвіттями. Рослини напівдетермінантного типу закінчують ріст на 5-7-му суцвітті. Всі суцвіття формуються через 2 листки.

Листки черешкові, звичайні, розсічені, гофровані або гладенькі (рис. 9.1.3.).

У рослин помідора листки непарноперисті пірчасторозсічені, які поділяються на три типи:

1. Звичайний розсічений (між великими частками розміщуються часточки).
2. Проміжний – із широкими частками, типовими для штамбових форм.
3. Картопляний – із загостреними стрілоподібними частками (подібними до картоплі).

Забарвлення листків помідора від світло- до темно-зеленого. За недостатнього фосфорного живлення та тривалих похолоданнях набувають ледь помітного антоціанового забарвлення вподовж жилок.

Рис. 9.1.3. Листок помідора

Квітка – самозапильна, жовтого або зелено-жовтого забарвлення (рис. 9.1.4.). Чашечка п’ятироздільна, з лінійними або ланцетними частками; віночок довший за чашечку, жовтий, трубочка його коротенька, відгин близько 1 см у діаметрі, з ланцетними гоструватими лопатями; тичинок 5 – 7, нитки тичинок коротенькі, пиляки зібрани конусом; розкриваються пиляки повздовжними щілинами, на верхівці пиляки видовжені у шилоподібне закінчення.

Рис. 9.1.4. Квітка помідора

У суцвітті одночасно цвітуть 2-3 квітки. Через 2-3 дні зав’язуються і формуються плоди. Будова квітки забезпечує успішне самозапилення за високої температури повітря і низької вологості повітря. Пилок переноситься також комахами та вітром, внаслідок чого спостерігається часткове перезапилення. Тому, в насінництві необхідно дотримуватися просторової ізоляції на відкритій місцевості до 100 м, на закритій – 50 м. найкраще процес запилення квіток відбувається в ранкові години (з 6 до 10).

Суцвіття – китиця (завиток), утворюється на основному і бічних пагонах. Залежно від будови розрізняють прості, подвійні (проміжні) і складні суцвіття. Найскоростигліші сорти мають прості суцвіття. Першими розкриваються квітки, розташовані ближче до стебла, а потім – наступні. У скоростиглих сортів китиця формується після 4-6 справжнього листка, у середньостиглих – після 7-9-го, і у пізньостиглих – після утворення 10-12 листка.

Плід – ягода, велика, м’ясиста, багатогнізда, звичайно гола, здебільшого сплюснено-куляста, рідше видовжена, сливоподібна, червонувата або оранжева, рідше світло-жовтувата. Маса плодів коливається від 5 до 800 г.

Насінина – плоско-сплюснена, ниркоподібна, 2-4 мм у діаметрі, жовтувато сірувата, коротко-густо опушена. Маса 1000 насінин 2,8-3,3 г. Насіння зберігає схожість 4-6 років.

Завдання 3.

Вивчити біологічні особливості та вимоги до умов вирощування помідора.

Помідори в умовах середніх широт однорічні, а в тропічних районах – багаторічні рослини. Біологічною особливістю помідора є те, що він розмножується як насінням, так і вегетативним способом – частками стебел та пагонами (рис. 9.1.5.). Вони добре вкорінюються у вологому ґрунті. В них розвивається, як і в розсадної культури, мичкувата коренева система.

Рис. 9.1.5. Пасинки помідора

Вимоги до тепла. Помідор – тепловимоглива культура. Насіння починає проростати за температури 8-10°C, оптимальною температурою для росту і розвитку є 22-27°C, а максимальною + 35°C. За температури < +15°C рослини помідора не цвітуть, або обпадають бутони, а за 8°C – припиняють ріст.

Вимоги до світла. За своїм тропічним походженням помідор є культурою короткого дня та вимогливий до інтенсивності освітлення. Збільшення періоду освітлення дозволяє одержувати високі врожаї та накопичувати сухі речовини в плодах. Особливо чутливі до світла сходи і рослини в розсадний період. Тому, під час вирощування розсади помідора у теплиці в осінньо-зимовий та зимово-весняний періоди, як правило застосовують електродосвічування.

Вимоги до вологи. Важливою властивістю рослин помідора є здатність добре використовувати навіть невеликі запаси вологи у грунті. Це пояснюється походженням їх із посушливих районів і добре розвиненою кореневою системою. Оптимальна вологість грунту для цієї овочевої культури на початку розвитку 60-70 %, а після зав’язування плодів – 70-80 % від повної вологоємкості. Оптимальна відносна вологість повітря 50-60 %. За вищої вологості повітря рослини уражуються хворобами, особливо фітофторозом, затримується достигання пилку і розкривання пиляків, погіршуються умови запліднення.

Вимоги до ґрунту. Порівняно з іншими овочевими культурами – помідор менш вимогливий до ґрунту, але кращими для нього є супіщані та суглинкові, багаті поживними речовинами, добре аеровані ґрунти. Важкі солонцюваті і заплавні ґрунти мало придатні для вирощування помідора.

Вимоги до поживних речовин. Помідор належать до рослин, вибагливих до родючості ґрунту і найбільш чутливих до внесення мінеральних добрив і в першу чергу, фосфорних. Особливо під час плодоношення і вирощування розсади. За нестачі фосфору помідор погано використовує азот. Однак, фосфорні добрива краще впливають на врожайність, коли їх застосовують разом з азотними та калійними. Найбільше з врожаєм рослини виносять калію.

Завдання 4.

Вивчити основні сортові ознаки помідора.

Тип росту рослини: детермінантний (стебло закінчує ріст утворенням китиці) та індетермінантні (після утворення суцвіття виростає новий пагін (подіум) з 2-3 новими листками) з необмеженим ростом.

Тип стебла: звичайний (нештамбовий) з сильно розгалуженим лежачим або напівлежачим стеблом, характеризується великою кількістю пагонів і високим основним стеблом; штамбовий – має стійке стебло, яке не дуже розгалужується, що й надає рослині компактної форми; детермінантний, або низькорослий, який швидко закінчує вегетацію і пагони закінчуються суцвіттям. У сортів з детермінантим типом рослин суцвіття розміщені густо – через 1-2 листки.

Висота головного стебла (см): карликова (до 20 см), низька (30-50), середня (51-90), висока (91-150) і дуже висока (більше 150 см). Ця ознака змінюється від умов вирощування, тому в закритому ґрунті використовують таку градацію: низька (менше 120 см), середня (120-160), висока (161-200) та дуже висока (більше 200 см). Найвищі рослини в зимово-весняному обороті, дещо нижчі – в літньо-осінньому та найнижчі – у плівкових теплицях.

Довжина міжвузль (в см): коротке (менше 5), середнє (5-10), довге (більше 10 см). Залежність від умов подібна до висоти стебла.

Тип листка: звичайний (складаються з великих розсічених (надрізаних) часток, між якими розміщуються дрібніші, а між першими і другими частками – ще дрібніші; проміжний (складаються з простих суцільних і проміжних часток); картоплеподібний (складаються з простих суцільних часток, проміжних часток і часточок немає або трапляються дуже рідко) (рис. 9.1.6.).

Рис. 9.1.6. Тип листка: 1– звичайний, 2 – проміжний, 3 – картоплеподібний

Розмір листка (аналізують листки між першим і другим суцвіттям): невеликий (менше 15 см), середній (16-25 см) та великий (більше 25 см). Ця ознака сильно змінюється від умов вирощування, тому в закритому ґрунті маленьким вважають листок за його довжини до 30 см, середнім (30-45 см) та великим (більше 45 см).

Забарвлення листка: жовто-зелене, світло-зелене, темно-зелене, сіро-зелене, зелене з антоціаном.

Характер поверхні пластинки листка: гладенький, гофрований (з різним ступенем).

Тип суцвіть (у детермінантних – описують друге нижнє суцвіття, а в індетермінантних – 4-5): просте (нерозгалужене), проміжне (одноразоворозгалужене), складне (багаторазоворозгалужене) та дуже складне (рис. 9.1.7.). Тип суцвіття може змінюватись залежно від умов вирощування. У несприятливі роки складні суцвіття часто повністю не розвиваються і бувають переважно простими. Нижні суцвіття бувають більш розгалуженими, ніж верхні. Один сорт може мати суцвіття різних, але близьких між собою за будовою типів.

Рис. 9.1.7. Тип суцвіть: 1 – просте; 2 – проміжне; 3 – складне; 4 – дуже складне

Довжина суцвіття (в см): коротке (менше 12-15 см), середнє (16-30 см), довге (більше 30 см).

Висота формування суцвіття: невисоке (над 6-7 листком), середнє (над 8-10) та високе (вище 10 листка). У скоростиглих сортів суцвіття формується нижче, ніж у пізньостиглих. В умовах закритого ґрунту воно закладається на 3-4 листки вище.

Тип квітконіжки: з колінцем і без нього.

Форма плода (визначають за індексом відношення висоти до діаметру): плеската (індекс 0,5-0,6), округло-плеската (0,7-0,8), округла (0,9-1,1), еліпсоподібна (1,2-1,4), циліндрична (більше 1,4). Причому, еліпсоподібна може бути кубо–, сливо– та грушоподібною (рис. 9.1.8.).

Розмір плодів: дрібні – до 60 г; середні – 60-100; великі – більше 100 г. Розмір плодів може змінюватися під впливом ґрунтово-кліматичних умов і технології вирощування. Під впливом цих умов великоплідні сорти можуть мати плоди середнього розміру й дрібні.

Рис. 9.1.8. Форма плоду: 1–плеската; 2–плескатоокругла; 3–округла; 4–еліпсоподібна; 5–видовжено-овальна; 6–кубоподібна; 7–сливоподібна; 8–грушоподібна; 9–циліндрична

Поверхня плодів визначається за 5-и бальною шкалою: гладенька (1); слаборебриста (2); середньоребриста (3); ребриста (4); сильноребриста (5).

Забарвлення нестиглого плода: білувате, світло-зелене, зелене, жовто-зелене, темно-зелене. Зелені та темно-зелені плоди часто мають темну пляму біля чашолистків, темні смуги, або антоціановий відтінок. Пляма під час достигання зникає, залишається або жовтіє.

Забарвлення стиглого плода: біле, лимонне, оранжеве, рожеве, малинове, червоне, темно-червоне, фіолетово-коричневе, фіолетове.

Характер поверхні вершини плода: гладенький, з носиком, з коркоподібною плямою різного розміру.

Кількість камер у плоді (кількість насіннєвих камер, що мають симетричне або асиметричне розміщення в плодах): малокамерні (2-5 камер), середньокамерні (6-9) і багатокамерні (понад 9 камер). Камерність плодів змінюється не тільки залежно від сорту, й від умов вирощування. Малокамерні великоплідні сорти містять більшу кількість насіння, ніж багатокамерні.

Насіння середнє, яйцеподібної або ниркоподібної форми, плескате, загострене до основи, світло-сірого або жовто-сірого забарвлення, вкрите короткими міцними волосками. Насіння культурних сортів більше, ніж диких і дрібноплідних форм. У плоді буває від 20 до 300 насінин. Залежно від кількості насіння в плодах сорти поділяють на малонасінні – 0,2-0,3 %, середньонасінні – 0,3-0,4 % і багатонасінні – 0,4-0,5 % від маси плоду. З однієї тонни плодів можна отримати відповідно 2-3, 3-4 та 4-5 кг насіння.

За тривалістю вегетаційного періоду сорти помідора поділяють на ультраранні (до 100 діб), ранньостиглі (101-105 діб), середньоранні (106-110 діб), середньостиглі (111-115 діб), середньопізні (116-120 діб) та пізньостиглі (понад 120 діб). Вегетаційний період визначається кількістю діб від з`явлення масових сходів до початку достигання першого плоду (біологічна стиглість). Він залежить від сорту, температури повітря і ґрунту, освітлення, вологості, живлення, зони вирощування. За недотримання або порушення технологічних заходів вирощування помідора сповільнюється ріст і розвиток рослин, що призводить до подовження тривалості вегетаційного періоду, зменшення виходу раннього врожаю.

Завдання 5.

Вивчити сучасний стан сортового різноманіття помідора.

В Україні помідор давно став найбільш поширеною овочевою культурою, під якою посівні площі щороку зростають. Виділяють три основні групи сортів і гетерозисних гібридів для промислових технологій вирощування у відкритому ґрунті:

• на томатопродукти (комбайновий збір урожаю).
• для цілоплідного консервування і споживання у свіжому вигляді (за ручного збирання врожаю).
• для любительського городництва (особлива багаточисельна група).

Серед овочевих культур помідор відрізняється найбільшим різноманіттям сортименту, який дуже великий та інтенсивно збільшується щороку, що свідчить про широкий попит.

Українські сорти помідора, призначені для споживання у свіжому і переробленому вигляді, відзначаються високими смаковими якостями і відмінно себе зарекомендували як у виробництві, так і у городників на присадибних ділянках.

Сильними конкурентами на вітчизняному ринку є також 20 зарубіжних селекційних фірм, серед яких виділяються ТОВ «Рійк Цваан», СВС Холланд Б.В., «Нунемс», «Клоз Тезьє», «Енза Заден», «Сінгента», «Де Ройтер Сидз», «Вільморін» та ін. Сегмент їх сортименту складає 58 %. Проведений аналіз свідчить про їх успішне просування на ринку насіння обумовлено не тільки завдяки якості, а й організацією маркетингу, підготовкою насіння до сівби і методичним супроводом технологій вирощування.

Останнім часом в Україні для виготовлення томато-продуктів вирощують сорти зарубіжної селекції. Це особливо характерно для основних виробників помідора на півдні України. Під час використання комбайнового способу збирання урожаю високу оцінку отримали нові американські сорти Верді, Лідер, Прогрес, Караоке, Корато. До механізованого збирання врожаю придатні вітчизняні сорти: Боян, Аміко, Лагідний, Смілянський, СХ-1, СХ-2. Гідними конкурентами зарубіжному сортименту для комбайнового збирання є нові сорти Інституту зрошуваного землеробства НААН Сармат, Наддніпрянський, Інгулецький та ін. Найбільш поширені для отримання томатного соку зарубіжні сорти і гібриди Джина, Міссурі, Які F₁ та багато інших.

Серед помідорів детермінантного типу слід виділити такі іноземні сорти, як Ріо Гранде, Ронко F₁ та ін. Так, Ріо Гранде – відмінний сорт з високим вмістом сухої речовини, що дає можливість транспортувати його на великі відстані, Ронко F₁ – це гібрид для механізованого збирання врожаю. У зоні Степу за краплинного зрошення врожайність цих гібридів може досягати понад 100 т/га. Для південних регіонів рекомендовані гібриди помідора універсального призначення компанії Сіменіс – Перфектпил F₁, Які F₁, Флорида F₁; Нунемс – Класік F₁, Шеді Леді F₁, Солероссо F₁, Інкас F₁, які використовують, як для свіжого споживання, так і для консервування та одержання томат-пасти. Головними вимогами до плодів помідора промислового використання є, окрім високої продуктивності та скоростиглості, вміст у них сухої розчинної речовини більше 6 %, які забезпечують високий вихід томатної пасти.

Заслуговують на широке використання й новинки ІОБ НААН – сорти Клондайк (червоний) та Малинове Віканте (рожевий), призначені для споживання у свіжому вигляді. Сорти подібні до попереднього, відрізняються лише більшими плодами – до 250-300 г та високою якістю плодів.

Для переробки на томато-продукти і для цілоплідного консервування виділити кращі сорти важко через їхнє велике різноманіття. За скоростиглістю й універсальністю продовжують лідирувати сорти ІОБ НААН: Аміко, Боян, Іскорка, Лагідний, Оберіг, Фастівський. Для консервування у цілому вигляді позитивні відгуки отримали нові сорти і гібриди – Алтей, Золотой поток, Дама, Чайка, Елеонора, Шевальє F₁.

Новим напрямом виробництва помідора є вирощування сортів і гібридів для довготривалого зберігання, як для відкритого, так і для закритого ґрунту. У відкритому ґрунті плоди збирають на початку вересня і зберігають до грудня за температури не нижче 15-18°C і вологості повітря не вище 75-80 %. Підвищені ціни в зимовий період швидко виправдовують всі витрати на зберігання. Сортимент для цього напряму розширюється. Селекціонери пропонують сорти для двох термінів зберігання: середнього (GSL) і довготривалого (LSL). Відомими вітчизняними сортами є Шедевр 1, Колядник і Холоднянський.

У сортовому різноманітті помідора виділяються аматорські (любительські) сорти. Ці сорти у виробництві не поширені, проте їх широко вирощують городники-любителі. Продовжує лідирувати на городах індетермінантий сорт Де Барао, стійкий проти фітофторозу. Високими смаковими якостями характеризуються великоплідні сорти Рожевий велетень, Волове серце, Серце Ашхабада, Райська насолода та інні. Надзвичайно приваблюють сорти з плодами незвичного забарвлення: Де Барао смугастий, Тигровий, Червоний Граффіті. Любительський сортимент відзначається високим вмістом β-каротину, сухої речовини і цукрів. Отже, помідор на вітчизняному овочевому ринку представлений великим сортовим різноманіттям, яке успішно може задовольнити потреби всіх споживачів.

Контрольні завдання.

Описати сорти і гібриди помідора за наведеною формою:

9.1.2. Перець однорічний

Завдання 6.

Вивчити походження, історію окультурення та внутрішньовидову класифікацію перцю однорічного.

Походження виду.

Центром походження перцю є Мексика та Гватемала. Звідси він проник на територію сучасних США та на південь – в Колумбію, Венесуелу, Еквадор, Бразилію, Перу, Болівію, Парагвай, Чілі, Аргентину та Уругвай. Після відкриття Америки поширився в Європі та Азії.

Історія окультурення і розповсюдження.

Перець був окультурений на батьківщині понад 6 тис. років до нашої ери, що свідчить про цю овочеву культуру, як одну із найстародавніших, які окультурені в Америці. Рослину культивували в Мексиці, де її ввели в культуру ацтеки, які називали плоди перцю – «ахи». Використовували як прянощі та у військових цілях (ним натирали наконечники стріл, леза сокир, кидали у вогонь).

Поява перцю в Європі пов’язана з іменем Христофора Колумба. Він плив до Індії, а відкрив Америку, шукав горошини чорного перцю, а знайшов плоди з подібним смаком, як тоді називали стручки червонного перцю, і мішок з індійською «червоною сіллю» як дар далекої країни поклав до ніг іспанського короля. Колумб був впевнений, що знайшов плантацію, на якій вирощувався перець чорний, який імпортувався на той час із Індії, хоча з чорним вони навіть не родичі.

Після відкриття Америки перець спочатку потрапив до Іспанії, а пізніше – у країни Середземномор’я та Африки. В середині XVI ст. через Балкани поширився в Угорщині, Румунії, а звідси – всім світом. Звідси його друга назва “іспанський перець” (нім. Spanischer Pfeffer). В 1542 р. червоний перець почали вирощувати в Німеччині і Австрії, де його почали називати іспанським перцем. Серед усіх країн перець знайшов другу батьківщину – Угорщину, де зараз у м. Калочі відкрито єдиний у світі музей перцю, і тому ще одна назва “паприка” стала широко вживаною.

На південь Росії перець проникнув в кінці XVII ст. з Ірану і Туреччини, а в Україну і Молдову завезений болгарами. Вперше в російській літературі перець згадується тільки в 1616 р. в рукописі «Благопрохладный цветник, или травник». Широке розповсюдження він отримав у Росії та Україні тільки через півтора століття.

Внутрішньовидова класифікація.

Латинську назву Capsicum annum дав Лінней, виходячи з латинської: “capsa” – коробочка, “annum” – однорічник. Перший ботанічний опис перцю зробив лікар другої експедиції Колумба в 1494 р. Сучасні ботаніки вважають, що все різноманіття перцю охоплює чотири види (за В.Л. Газенбушем, 1951): перець однорічний (або мексиканський); перець перуанський; перець колумбійський і перець опушений.

Найширше значення має перець однорічний або перець овочевий – Capsicum annuum L., який завдяки своїй екологічній пластичності поширився в усьому світі. Має багато різновидностей і сортів.

Завдання 7.

Вивчити ботанічні та біологічні особливості, різновидності перцю однорічного.

Біологічною особливістю перцю однорічного є те, що в початковий період ростові процеси у рослин відбуваються повільно.

Ботанічна характеристика.

Коренева система – стрижнева і розгалужена. Основна її частина залягає на глибині 30-35 см, а окремі корінці проникають на глибину до 70 см. За безрозсадної культури стрижневий корінь проникає на глибину до 150 см. Коренева система перцю дещо відстає від росту надземної частини і має обмежену регенераційну здатність.

Стебло прямостояче, штамбове, розгалужене біля основи, здерев`яніле, округле. Головне стебло рослин перцю добре виділяється і закінчується генеративною брунькою-бутоном, у пазухах двох верхніх листків з`являється два пагони першого порядку. У місцях розгалуження формується перший плід. Потім кожний пагін у свою чергу також закінчується бутоном, а у супротивних двох пазухах листків утворюються пагони другого порядку (і, таким чином, до 4-5 порядків).

Листки – прості, ланцетоподібні і овальні з гострою верхівкою, пластинки цільнокраї, черешки довгі (рис. 9.1.9.). Кількість листків на рослині залежить від сорту (гібриду) та умов вирощування.

Рис. 9.1.9. Листки перцю однорічного

Квітки – двостатеві, невеликі, колосоподібні. Віночок білувато-жовтий або фіолетовий. Самозапильні або перехреснозапильні. Розміщення квіток в суцвітті: поодиноке, парне, потрійне або букетне (більше трьох).

Перець належить до факультативно самозапильних рослин. Квітки його можуть запилюватися як власним пилком, так і комахами, пилком з іншої рослини. Пониклі квітки та ті, які нахилені вбік, запилюються переважно власним пилком.

Рис. 9.1.10. Квітка перцю однорічного

Плід – багатонасінна 2-4 гнізда ягода з товщиною стінок від 1 до 12 мм, різна за формою, розміром і забарвленням. Довжина плода від 0,8 (у дуже гірких сортів) до 25-30 см; найбільший діаметр відповідно змінюється від 0,5 до 10-11 см; товщина стінок – від 0,1 до 0,8 см.

Форма плода: округла, видовжено-округла, кубоподібна, призмоподібна, циліндрична, конусоподібна, видовжено-конусоподібна, хоботоподібна. Поверхня плодів буває гладенькою, слабохвилястою, бугорчастою, зморщеною, ребристою. Забарвлення плода в технічній стиглості: світло-зелене, зелене, темно-зелене, молочне, жовте, фіолетово-зелене; відповідно у біологічній стиглості – жовте, оранжеве, оранжево-червоне, червоне, темно-червоне.

Насіння – плескате, округле, блідо-жовте або золотисто-жовте. Маса 1000 насінин 4,6-6,0 г, зберігає схожість 4-5 років.

Біологічні особливості.

Переважна більшість ростових процесів у перцю проходить аналогічно рослинам помідора, оскільки вони відносяться до однієї ботанічної родини і є вимогливими до тепла, світла, вологості ґрунту і повітря, родючості ґрунту.

Насіння починає проростати за температури 13-15°C. Оптимальна температура для росту і розвитку 23-25°C, максимальна 35°C. За температури нижче 14°C ріст припиняється і плоди набувають темного забарвлення.

Рослини вимогливі до інтенсивності освітлення, але під впливом часткового затінення плоди солодкого перцю стають ніжнішими і поліпшують смакові якості.

Це вимоглива до вологи овочева культура. Низька вологість ґрунту зумовлює масове обпадання бутонів, знижує врожайність, плоди набувають потворних форм, посилюється гіркота. Тому вологість ґрунту для перцю підтримують на рівні 75-78 % НВ.

Перець однорічний вимогливий до родючості ґрунту. Погано росте і плодоносить на важких холодних і глинистих ґрунтах. Добре реагує на органічні добрива, дуже чутливий до вмісту рухомих форм фосфору в ґрунті.

Завдання 8.

Вивчити різновидності перцю однорічного, їхній сортимент.

За розміром плодів, їхніми смаковими якостями і хімічним складом перець поділяється на солодкий, гіркий і напівгіркий. Гострота перцю зумовлена вмістом гіркої речовини – капсаіцину (в плодах її від 0,08 до 0,8 % сухої речовини). Найбільше капсаіцину в плодах гірких і найменше – в солодких сортів.

Ступінь гіркоти визначається в одиницях шкали Сковилла, діапазон якої коливається від 0 до 16 млн. одиниць. Солодкі сорти мають від 0 до 50 одиниць Сковилла, кайєннський – не перевищує 50 тисяч. Селекціонери британської фірми «FireFoods» створили новий супер гострий сорт Infinity, гострота якого за шкалою Сковилла становить 1 067 286 одиниць пекучості, що на 25,8 тис. перевищило відомий індійський сорт Bhut Jolokia.

Плоди солодкого перцю споживають в основному в технічній стиглості, плоди гіркого – в біологічній стиглості, як приправу.

Сухої речовини, зокрема цукру, найбільше містить гіркий перець. Сорти легко між собою перезапилюються. За вирощування перцю солодкого просторова ізоляція від гіркого становить на відкритій місцевості не менше 2000 м, а на закритій – 1000 м.

За тривалістю вегетаційного періоду всі сорти поділяться на: дуже ранні – від сходів до технічної стиглості менше 100 діб, ранньостиглі – 101-120, середньоранні – 121-135, пізньостиглі – 136-150, дуже пізні – понад 150 діб. Ця ознака залежно від умов вирощування сильно змінюється і в деякі роки початок плодоношення подовжується на 20 діб і більше.

Відомими вітчизняними сортами перцю солодкого є Велетень, Валюша, Голубок, Дружок, Надія, Полтавський, Снігур, Світлячок, Миролюбівський F₁, Сяйво, Обрій.

Світовим лідером у селекції перцю солодкого є голландська фірма «Енза Заден». Гетерозисні гібриди компанії (Полька F₁, Маратос F₁, Ледоро F₁ та ін.) користуються попитом, як в Україні, так і всьому світі. Вони відрізняються потужним ростом, великими товстостінними плодами з темно-фіолетовим забарвленням у технічній стиглості та червоним – у біологічній.

В закритому ґрунті лідирують гетерозисні гібриди із Західної Європи – Фламінго F₁, Тенно F₁, Полька F₁, Карпатія F₁, для плівкових теплиць використовують сорти Подарок Молдови (Молдова) і Дружок (Україна). Особливим попитом користуються на вітчизняному ринку плоди жовтого, оранжевого забарвлення та інших кольорів: Світлячок F₁ (жовтий), Альонушка F₁ (в технічній стиглості – жовті, в біологічні – червоні), Какаду F₁ (червоні), Отелло F₁ (блискуче-фіолетовий), Ночка F₁ (фіолетовий), Сірєнєвий туман F₁ (бузковий).

Вітчизняний сортимент перцю гіркого незначний і представлений лише сортами Інституту овочівництва і баштанництва НААН – Український гіркий та Харківський. Останнім часом поповнюють вітчизняний ринок зарубіжні сорти Ятаган, Кампай F₁, Букет Сходу F₁, Золотой рог F₁, Молнія красная F₁, Рог буйвола F₁ .

Контрольні завдання:

1. Визначити за морфологічними ознаками солодку та гірку різновидності перцю овочевого за наведеною формою:



2. Описати сорти (гібриди) перцю солодкого за морфологічними ознаками рослин і плодів за наведеною формою:

9.1.3. Баклажан їстівний

Завдання 9.

Вивчити походження, історію окультурення та внутрішньовидову класифікацію баклажана їстівного.

Походить баклажан з тропічних районів Східної Індії та Пакистану, де росте як багаторічна рослина. Поширений в культурі в усіх місцевостях земної кулі з тропічним, субтропічним і помірним (у південних районах) кліматом.

Розповсюдження баклажана з Індії в сусідні країни почалося на початку нашої ери, про що стало відомо з опису Набатейського землеробства IV ст. і праць Абу-Алі-ибн-Сіна (Великий Авіценна) (VII ст.), який називав цю рослину «badingan» і вважав його лікарської рослиною та шкідливою для широкого вживання через вміст соланіну. Він вважав, що баклажан у великій кількості псує кров. Про це згадано в його “Каноні лікарняної науки”.

У Стародавній Греції і Римі не знали баклажана, і жоден із старогрецьких і давньоримських письменників не згадують про нього. Перші згадки про баклажан в Європі відносяться до XIII-XIV століть (Р. Магнус, 1867; Г. Бонне, 1898), причому, вперше його стали вирощувати в Італії та Іспанії. З Іспанії баклажан на початку XVI ст. був завезений до Америки.

Це були сорти з яйцеподібними плодами, тому європейці його назвали “яєчною рослиною” (нім. Eierfrucht, анг. еggplant). Французи, як завжди, пов’язали назву з магічним впливом на кохання і назвали “pomme d’amour”. Цю ідею підхопили поляки, зробивши з нього “грушу кохання” (gruszka milosna).

Пізніше баклажан поширився в інші країни Європи і в XVI ст. мав широке розповсюдження не тільки в цих країнах, але й в південній частині Франції, Греції, Болгарії й Росії. Хоча баклажан в Європі почали вирощувати лише з XIX ст., а до цього часу плоди вважалися отруйними через вміст соланіну, який надавав плодам гіркуватого присмаку.

Проте, найбільше баклажан поширений в країнах Азії – Японії, Китаї та Індії. Велике розповсюдження він також набув в Індокитаї, Ірані, Туреччині, на Філіппінських островах.

В Україні вирощували баклажан досить широко з XVIII ст. в Криму і біля Одеси, про що свідчать дані П. Палласа (1801). Саме в Криму, взята за основу первинна турецька назва культури “бадинжан”, замінювалась інколи на “синенькі”, не тільки через колір плодів, але й через забарвлення молодих рослин після похолодань.

В перших сортах баклажана містилось багато соланіну, що зробило з нього погану славу і почали його називати лат. “Mala insana”, звідси італійці – “melanzana”, а К. Лінней підхопив і назвав Solanum melongena L.

Внутрішньовидова класифікація баклажана розроблена О.І. Філовим (1948) у ВІРі та має п’ять підвидів: дикий; напівкультурний; східноазіатський; південноазіатський; західноазіатський. В Україні вирощують болгарську та європейську різновидності західноазійського підвиду.

Завдання 10.

Вивчити ботанічні та біологічні особливості, сортимент баклажана їстівного.

Це дуже цінна овочева культура, яку вирощують розсадою. Розсада не виносить найменших приморозків, тому ії висаджують у відкритий ґрунт не раніше третьої декади травня. Плоди використовуються на виготовлення різноманітних страв, а також з них виготовляють різні консерви.

Ботанічна характеристика.

Коренева система –стрижнева, розгалужена, головний корінь проникає в ґрунт на глибину до 1,5 м. У баклажанів коренева система більш розвинена, ніж у перцю, але після висаджування розсада приживається гірше за рахунок швидкого здерев’яніння коренів.

Стебло – округле, міцне, розгалужене, основа стебла здерев’яніла, воно не вилягає, але може легко ламатися. Висота від 25 до 150 см.

Листки яйцевидні або видовжено-яйцевидні, по краю дрібно хвилясто-лопатеві, з черешками, сірувато-повстисті, від 7 до 17 см завдовжки і 2,5-10,0 см завширшки. Забарвлення зелене, сіре, фіолетове. Знизу пластинка листка опушена.

Квітки – великі, одинокі або зібрані у суцвіття. Забарвлення їх фіолетове, або синьо-фіолетове (рис. 9.1.12.). Чашечка майже до середини 6 – 9 лопатева, вкрита шипуватими щетинками або гола (у культурних сортів), близько 1 см завдовжки; віночок вдвоє довший за чашечку, з дуже коротенькою трубочкою та 6 – 9 лопатевим до 2,5 см у діаметрі відгіном.

Суцвіття – небагатоквіткові, частіше одноквіткові.

Плід – великий, 15-30 см завдовжки і 10-15 см завширшки, здебільшого фіолетовий, овальний, циліндричний рідше майже округлий або яйцеподібний. М’якуш білий, щільний, без гіркоти, високих смакових якостей.

Плоди використовуються в їжу за технічної стиглості. Для одержання насіння їх збирають у біологічній стиглості, яка настає після зміни забарвлення вершини плоду. Баклажан, як і помідор та перець, в умовах України вирощується в однорічній культурі. Його відносять до факультативно самозапильних рослин.

Рис. 9.1.12. Квітка баклажана

Вегетаційний період від з`явлення масових сходів до технічної стиглості плодів триває залежно від сорту 110-160 діб, до біологічної – 170-200 діб. Під час достигання основне забарвлення плодів світлішає і набуває забарвлення від буро-жовтого до сіро-зеленого і сіро-жовтого. Зміна забарвлення починається з вершини плода.

Насіння – приплюснуте, світле або жовто-коричневе, гладеньке. Маса 1000 насінин 2,8 –3,5 г. Зберігає схожість до 4-5 років.

Біологічні особливості.

Баклажан є найбільш тепловимогливою овочевою культурою серед родини Пасльонові.

Вимоги до тепла. Насіння за температури в 20-22°C прорастає протягом 7-10 діб. Оптимальною для росту і розвитку рослин є 25-28°C. За температури 15°C баклажани припиняють ріст, рослини не цвітуть. Тривале зниження її до 5-7°C призводить до загибелі рослин. Високі температури (понад 30°C) і недостатня вологість повітря у період масового плодоношення зумовлюють осипання квіток і зав’язі.

Вимоги до вологи. Найбільш вологовимоглива культура з родини Пасльонові. Нестача вологи в ґрунті призводить до зменшення кількості квіток і зав’язі, а плоди формуються дрібними та деформованими. Перезволоження ґрунту призводить до порушення аерації, повітряного і теплового режимів. Рослини відстають у рості та хворіють. Оптимальна вологість грунту – 80-85 % НВ, за меншої – з’являється гіркота.

Вимоги до світла. Світловимоглива; негативно реагує на затінення та загущення. В умовах затінення обпадає зав’язь, знижуюється врожайність, погіршуються смакові якості плодів.

Вимоги до мінерального живлення. Дуже вимогливий до родючості ґрунту. На кожну тонну врожаю використовує 6,4 кг азоту, 1,5 кг фосфору та 8,4 кг калію.

Поширені сорти.

В Інституті овочівництва і баштанництва НААН створено багато сортів і гетерозисних гібридів баклажана Адоніс F₁, Ультраранній F₁, Алмаз, Буян, Геліос, Сауран.

Для інтенсивних технологій вирощування використовують високопродуктивні відомі голландські гібриди Оріон F₁, Мадонна F₁, Тірренія F₁, Анет F₁; німецькі – Адона F₁, Екаві F₁ та Кава F₁; французькі – Фарама F₁, Фабіна F₁, які потребують формування рослин.

Зараз сортимент баклажана значно розширився. Дедалі популярними на ринку є білоплідні сорти Біла лілія, Бібо F₁.

Контрольні завдання:

Описати сорти і гібриди баклажана за наведеною формою:

9.1.4. Фізаліс

Завдання 11.

Вивчити біологічні особливості, походження та внутрівидову класифікацію фізалісу.

Біологічні особливості.

Цінна овочева рослина з родини Пасльонові – Solanaceae, роду – Physalis L., яка є близьким родичем помідора. Однорічні й багаторічні трав’янисті рослини, у нижній частині іноді слабоздерев’янілі, висота 20-150 см, оголені або опушені. Листки прості, змінюються за формою від округлих до ланцетних, видовжених, суцільних або зубчастих, чергові або супротивні, на коротких черешках.

Плід – ягода жовта, оранжева, зелена, фіолетова або жовто-фіолетова; округла, приплюснута, або дещо витягнута за формою, різного розміру (масою від 1 до 100 г). Плоди фізалісу прикриті розрослою плівчастою сухою чашечкою, зеленого, жовто-зеленого або оранжевого забарвлення. Поверхня плодів клейка, м’якуш терпкуватий на смак. Перед споживанням плоди очищують від сухої чашечки і бланшують.

Цінний за вмістом пектинів, які мають найвище «свинцеве число», тобто можуть зв’язувати і виводити з організму найбільше важких металів. У фізалісу багато протопектинів, які в організмі перетворюються в пектин. Без цих дієтичних харчових волокон їжа погано перетравлюється. Найціннішою сировиною для БАДів є пектин фізалісу, хоча його продовжують виробляти з менш цінної сировини – буряка і яблук.

Походження виду.

Походить з Центральної Америки (переважно з Мексики, Гватемали).

В центрі походження фізаліс відомий із стародавніх часів. Звідси він був завезений в Північну Америку, а потім в XVII ст. в країни Європи, а пізніше – в Азію. У даний час розповсюджений в Америці, Азії (Китай, Корея, Японія, Східна Індія), Африці, Європі, в т.ч. й Україні.

У Росію фізаліс завезений в 1927 р. Поки не було створено штучної аскорбінової кислоти його широко вирощували на Далекому Сході для промислового виробництва вітаміну С. Після освоєння технологій штучного його синтезу фізаліс був несправедливо забутий. В даний час в Україні починає відроджуватись «повага» до фізалісу, особливо у городників-любителів.

Внутрішньовидова класифікація.

Рід Physalis L. нараховує 110-120 видів, більшість з них бур’яни, деякі з них використовують для лікувальних цілей. Назву він отримав від слова грецького „рhysa” (міхур), у вигляді якого розростається чашечку. Із всього різноманіття (понад 100 видів) використовують близько 25 видів. З них найбільше значення мають три групи видів – овочева, декоративна і лікарська.

Серед видів фізалісу найбільш розповсюджений фізаліс звичайний або декоративний (Ph. alkekengi L.) та три овочеві види: фізаліс мексиканський або клейкоподібний; суничний фізаліс і перуанський фізаліс.

Достиглі та очищені від чашечок плоди овочевих видів використовують як дієтичний продукт, з яких готують кондитерські вироби. Зелені плоди солять і маринують. Крім того, деякі види(Ph. alkekengi L., Ph. praetermissa Pojark та ін.) використовують для отримання червоної харчової фарби для харчових виробів, в т.ч. підфарбовування вершкового масла.

Завдання 12.

Вивчити біологічні особливості, поширення та сорти фізалісу мексиканського.

Біологічні особливості.

Фізаліс мексиканський (Physalis ixocarpa Brot.) – однорічна рослина. Квітки жовті великі (до 3 см) і добре запилюється комахами. Сорти відрізняються між собою за висотою рослин, розгалуженістю пагонів, розміром та забарвленням квіток. Плоди формуються у пазухах розгалуження пагонів і достигають неодночасно, після цього опадають. Чашечки щільно прилягають до поверхні плодів, які після достигання осипаються. Рослина розлога, має розгалужене стебло до одного метра, гладенькі листки, видовжено-яйцеподібної форми (рис. 9.1.13).

Рис. 9.1.13. Рослина і плоди фізалісу мексиканського

Плоди м’ясисті, маса 40-60 г, плескато-округлі, світло-жовті або фіолетові (рис. 9.1.14.). Мексиканський фізаліс містить у плодах цукрів – до 30 %, вітаміну С – 135-150 мг/100 г, білка – 12 %.

Рис. 9.1.14. Плоди фізалісу мексиканського

Серед усіх пасльонових культурних рослин фізаліс мексиканський найменш вимогливий до тепла. До вологи дуже вимогливий, тоді як задовільно росте на різних типах ґрунтів за рН не нижче 4,5.

Плоди використовують для приготування цукатів, джему, мармеладу, соусів, ікри, маринують, консервують у такі способи, як і плоди помідора.

Поширення виду.

Російська назва – фізаліс клейкоподібний, мексиканський томат; українська – єврейська вишня; англійська – земляна вишня, зимова вишня, мексиканська земляна вишня; мексиканська – мілтомат; італійська – томатило; іспанська – томат з оболонкою.

У дикому вигляді, а також як бур’ян і культурна овочева рослина розповсюджений у Мексиці і Гватемалі. У культурі, окрім Америки, в Азії (Китай, Корея, Японія, Східна Індія), Африці, Європі, в т.ч. й Україні.

Поширені сорти: Ліхтарик, Дачний, Солегінний (Україна).

Завдання 13.

Вивчити біологічні особливості, поширення та сорти фізалісу суничного.

Біологічні особливості.

Фізаліс суничний (Physalis pubescens L. (syn. Physalis floridana Rydb.) – однорічна рослина, напіврозлога, висота до 30-50 см. Рослини густоопушені, розгалужені, майже із сланким стеблом. Листки та стебла опушені (рис. 9.1.15).

Рис. 9.1.15. Рослина фізалісу суничного

Поодинокі квітки розміщені в пазухах листків, дрібні (до 1,5 см). Плоди дрібні (до 15 мм у діаметрі), жовті, з приємним суничним ароматом. Вміст цукрів у плодах – до 35 %, вітаміну С 170-200 мг/100 г, білка 10 %. За вимогами до тепла, родючості ґрунту та вологості більш вимогливий, ніж фізаліс овочевий. Плоди також обпадають після достигання. Сорти скоростиглі. Плоди споживають у свіжому вигляді і використовують для приготування цукатів, джему, мармеладу, начинок для цукерок, компотів, у сушеному вигляді як родзинки (рис. 9.1.16).

Рис. 9.1.16. Квітка і плоди фізалісу суничного

Поширення виду.

Синонімами фізалісу суничного є такі назви – фізаліс опушений, суничний томат, земляна ягода, родзинкова ягода; англійська – опушена сунична вишня, родзинковий фізаліс, канський аґрус.

У культурі, крім Північної Америки, має найбільше розповсюдження в Європі, в т.ч. й Україні, в Південній і Північній Африці, в Індії та Японії.

В Україні відомий сорт Жаринка.

Завдання 14.

Вивчити біологічні особливості, поширення та сорти фізалісу перуанського.

Біологічні особливості.

Перуанський фізаліс (Physalis peruviana L.) – багаторічна травяниста рослин з прямостоячим розгалуженим стеблом, іноді слабоздерев’янілим біля основи. Висота рослин залежно від сорту від 60-70 см до 170-190 см. Листки великі (8-12 см), серцеподібно-видовжені. Плоди дрібні, розміром з вишню, бурштинового забарвлення, округлі, кисло-солодкого смаку із приємним ароматом.

Перуанську вишню розмножують насінням і вегетативно. Рослини дуже вимогливі до тепла, проростають за температури не нижче 20°C. Самозапильна рослина, добре схрещується з іншими видами.

Плоди є цінною сировиною для кондитерських виробів і придатні для використання у свіжому вигляді. Вони відрізняються високою лежкістю.

Поширення виду.

Синонімічні назви – фізаліс перуанський, перуанська вишня, ананасова вишня; англійська – бразильська вишня, капський аґрус, вишневидний томат, суничний томат; колумбійська – ухуба; перуанська – капулі; венесуельська – топотоно.

Походить з Перу, де здавна вирощується як овочева культура. Звідси рослина поширилася й в інших країнах Південної Америки. З часів відкриття Америки перуанську вишню вирощують у багатьох країнах Африки й Азії. В Європі частіше всього трапляється в ботанічних садах.

В Україні відома з початку XIX ст. і є перспективною для південних районів. Відсутність високоякісних й урожайних сортів поки що стримує розповсюдження рослини як цінної овочевої культури. На вітчизняний овочевий ринок потрапляє у вигляді готової продукції з Перу.

Контрольні завдання:

Описати види фізалісу за морфологічними ознаками рослин і плодів за наведеною формою:

Контрольні завдання до підрозділу 9.1.

Описати морфологічні ознаки овочевих рослин родини Пасльонові за наведеною формою:

Контрольні запитання для самоперевірки знань до підрозділу 9.1:

1. Як називають тип сильнорослих рослин помідора?
2. Яка внутрівидова класифікація роду Lycopersicоn (Tourn.) Mill.?
3. Вкажіть латинську назву перцю солодкого.
4. Назвати морфологічні ознаки помідора.
5. Яка ботанічна назва плоду помідора?
6. Яка середня маса плодів помідора групи „черрі”?
7. Назвіть оптимальну температуру проростання насіння помідора.
8. Вкажіть тривалість вегетаційного періоду (від появи сходів до достигання плоду на першій китиці) помідора ранньостиглого.
9. Назвати морфологічні ознаки перцю солодкого і перцю гіркого.
10. Яка найбільш важлива харчова ознака якості плодів перцю солодкого?
11. Вкажіть центр походження та поширення баклажана.
12. Назвати внутриводу класифікацію та морфологічні ознаки баклажана.
13. Назвіть оптимальну температуру для росту і розвитку рослин баклажана.
14. Які поширені сорти баклажана мають біле забарвлення в технічній стиглості?
15. Які види роду Physalis L. належать до овочевих?
16. Які сорти овочевого фізалісу поширені в Україні?
17. Чим найбільше цінуються сорти овочевого фізалісу?